"Стоїть чоловік із зайвою вагою і в бутсах, у яких, напевно, ще Шевченко грав у Мілані". Чому Олексій Хахльов не шкодує про перехід з Динамо в Алавес
Інтерв’ю "Футбол 24" із 18-річним півзахисником "дубля" Алавеса, який отримав шанс проявити себе в Прімері.
Олексій Хахльов – син Олексія Хахльова, президента Вереса. Взимку він отримав пропозицію, від якої не відмовляються, і підписав контракт з Алавесом на 3,5 роки. Весняну частину сезону Хахльов відіграв у Терсері, четвертому за силою дивізіоні чемпіонату Іспанії. "Дубль" Алавеса переміг у регулярному сезоні, проте піднятися у Сегунду Б не зумів – зупинився у раунді плей-офф. Однак гра Олексія сподобалася керівництву клубу. Підготовку до нового сезону він розпочне вже у складі першої команди Алавеса.
"Я приїхав, а Пантіч збирався на вихід"
– Переходячи в Алавес, ти написав у Facebook: "День, якого я чекав усі свої 18 років". Справді?
– Так. Мені завжди хотілося спробувати сили за межами України. Іспанський футбол подобався ще з дитинства. Не міг не скористатися такою нагодою. Краще спробувати і шкодувати, якщо щось не вдасться (хоча я навіть не хочу про таке думати), ніж шкодувати, що не спробував.
– Чи важко було покидати Динамо, у структурі якого ти провів кілька років?
– Важко у плані колективу, хлопців, з якими потоваришував. Чотири з половиною роки їсти з однієї тарілки, спати під одним дахом – і тут в якийсь момент усе різко змінюється. Думки були двоякі. Але я усвідомлював, заради чого це роблю, і абсолютно не шкодую про переїзд в Алавес.
– Про клуб із Віторії ти розпитував Александара Пантіча, який там трохи пограв. Що тобі розповів цей сербський захисник?
– Коли я приїхав в Алавес, Пантіч якраз збирався на вихід. Розмова була спонтанною. Хтось гукунув, що я з Динамо. Він почув, підійшов, розговорилися. І коли ми залишилися удвох, я тихенько запитав: "Що ти можеш розповісти про цей клуб?" Пантіч відповів, що нічого поганого про Алавес розповісти не може. "Як і всюди, все буде залежати лише від тебе", – сказав мені.
– Які настанови ти отримав від батька – президента рівненського Вереса?
– Батько за мене порадів. Ми обоє розуміли, що в Україні зараз не найкращі часи для футболу. Порадив мені у будь-якій ситуації залишатися собою.
"Іноді приколів було забагато"
– Твій перший день в Алавесі. Як це було?
– Я приїхав із своїм агентом Олегом Смалійчуком і його сім’єю. Мене поселили у квартиру. "Завтра у тебе тренування. Готуйся. Виспись". Був один нюанс: я приїхав із травмою. Тому наступного дня поспілкувався на цю тему із головним тренером. "Ми знаємо про це, не хвилюйся, – відповів мені. – Вище голови не стрибнеш. Працюй спокійно".
– Традиційне запитання: чи влаштували тобі обряд посвяти новачка?
– Звичайних жартів у роздягальні ніхто не скасовував – я до цього ставлюся абсолютно спокійно. Але іноді траплялося, що приколів було забагато. Це, напевно, різниця в менталітеті. Думаю, вони мене не шкодували через те, що я практично не розумів іспанської мови. Я знаю англійську – на достатньо непоганому рівні. Пощастило, що ще кілька партнерів по команді розмовляли "інглішем". Тримався біля них, при потребі просив, щоб вони мені перекладали з іспанської. Поступово втягнувся у тренувальний процес.
– Юрій Ткачук, який побував у дублі Атлетіко, розповідав, що там футболісту-імениннику вся команда роздає підсрачники…
– Та мені також роздавали підсрачники (Усміхається). Шостого лютого у мене День народження. Команда шикується у своєрідний коридор – і процес розпочинається. Я б не сказав, що це образливо. Емоції скоріше позитивні.
– Хто є твоїми одноклубниками?
– У складі переважно іспанці. Але є також представники Бразилії, Парагваю і навіть ОАЕ. Зараз підписали якогось китайця, приїде хлопець із Боснії і Герцеговини.
– Три найкрасивіші пункти міста Віторія – на твій смак.
– Наше місто, якщо можна так сказати, не туристичне. Тут майже немає україно– або російськомовних людей. Словом, це не Мадрид чи Барселона. Віторія чимось нагадує Чернівці – дуже спокійне місто, вузенькі вулички, ніхто нікуди не поспішає. Культова споруда в центрі міста – Катедрал святої Марії. Коли вперше їхав у Віторію, не сподівався, що там настільки гарно. Згодом переконався, що будь-яке іспанське місто, навіть зовсім маленьке, чимось прекрасне.
– Віторія вдвічі більша від Луго, де грає Василь Кравець. Тим не менше, він заблукав і упродовж 2 годин шукав свій дім. З тобою також траплялися такі конфузи?
– У мене простіша ситуація. Я користуюся трамваєм, який їздить через усе місто. Знаю свої зупинки, тому – ні, не блукав. У крайньому випадку можу замовити таксі – через три хвилини воно приїжджає.
– І все ж: нефутбольна пригода в Іспанії, яка тобі запам’яталася найбільше?
– Чогось такого не пригадую. Спершу було трішки лячно виходити на вулицю. Ти сам, мови не знаєш, боїшся щось запитати. Якщо виходив, вмикав у телефоні додаток Google Maps і відзначав, де я перебуваю. Потім повертався до свого трамваю.
– Навколо тебе – баски. Що це за народ? Які у них традиції? Чи відрізняються баски від іспанців?
– Важко сказати, бо я там перебуваю надто мало часу – лише півроку. З розмов чув, що так – різниця є. Сюди приїжджаєш, ніби в іншу країну. Баски працелюбніші, дисциплінованіші, ніж іспанці.
– Чи згадують у клубі 2001 рік, коли Алавес грав у фіналі Кубка УЄФА з Ліверпулем і поступився 4:5?
– Я потрапив в Алавес у той час, коли команда прямувала до фіналу Кубка Іспанії. Кубок УЄФА, звісно, згадували, називаючи це одним із головних досягнень в історії клубу. Але такого, щоб хизуватися цим, не було. Адже в Іспанії є багато клубів, у яких значно серйозніші досягнення. Тож розмови йшли у такому дусі: "Ми програли один фінал. Тепер є шанс все виправити". Це було мотивацією.
10 найкращих фіналів Ліги Європи та Кубка УЄФА
– Тобі вдалося потрапити на фінальний матч між Алавесом та Барселоною?
– У мене був виклик у збірну. Ми відіграли в Кубку Короля, де поступилися Сельті. Потрібно було повертатися назад – 800 кілометрів. Всі їхали дуже пригнічені. Чесно кажучи, не було сил і настрою прямувати ще й у Мадрид на фінал. Я вирішив переглянути цей матч вдома.
– Як Віторія очікувала на матч із Барселоною? Що відбувалося у місті в день фіналу? Як пережили поразку?
– Щодо поразки… Усі розуміли, з ким доведеться грати. Один чоловік у синьо-гранатовій футболці захотів перемогти і зробив це практично самотужки. А у Віторії все було розмальване у святкові кольори, клубний ютуб-канал Алавеса випустив безліч роликів до цієї події. У Twitter відчувався небачений ажіотаж. На тренування приходили фанати із банерами. Для такого клубу, як Алавес, це було справжнє свято. Не щодня маленьким командам вдається пробитись у фінал Кубка Іспанії.
"Буду тренуватися з першою командою?" – "Так"
– Повернімося до тебе і дубля Алавеса. "Приїхав туди і на перших тренуваннях зробив такі речі, які взагалі рідко виходять, а вони навіть не звернули увагу", – розповідав ти потім. Чим саме намагався здивувати нову команду?
– Чесно кажучи, не хочу вдаватися в якісь деталі. Просто я відчув, що в Україні за таке похвалили б. Багато було випадків, які стали для мене холодним душем. Приходиш – а тут зовсім не так, як у нас. Потрібно було у ході сезону перелаштовуватися. Після травми це непросто. Виникли проблеми з документами, заявкою. Але у підсумку все склалося настільки добре, що я навіть не міг припустити.
Почав виходити на поле під час другого кола. Зіграв більше 10 матчів, потім ще виступав у Кубку Короля. Хоча приїхав до Алавеса із травмованим коліном, ніде перед цим не тренувався – тільки в залі працював. Потім повернувся в Україну, робив документи, тож трохи випав із тренувального процесу.
– Сезон закінчив гравцем основного складу?
– Так. Я відіграв усі матчі. Не буду оцінювати, на якому рівні, але якщо грав, отже не сильно перешкоджав команді (Усміхається).
– Якими були відгуки про твою гру від тренера, партнерів, місцевих ЗМІ?
– Я бачив свої фотографії у газетах, але моя теперішня іспанська ще не дозволяє читати та писати – лише розмовний рівень. Тренер у нашій команді – наче друг. Ставлюся до нього з великою повагою. Фрази типу "молодець" під час і після закінчення тренування, рукостискання – це все є. Робоча атмосфера. Але щоб мене там на руках носили – такого не було.
– Чи можна рівень футболу в Терсері порівняти із УПЛ або Першою лігою?
– Розкажу про свій дебютний матч. Переодягаюсь, виходжу на поле, роблю розминку. Перед стартовим свистком дивлюся на центральних півзахисників команди-суперниці. Бачу, стоїть чоловік із зайвою вагою, яку помітно неозброєним оком. На ногах у нього старенькі бутси – в таких, напевно, ще Шевченко грав у Мілані. Гетри перемотані скотчем. Але розпочався матч, я підбігаю до нього, щоб відібрати м’яч і розумію – не вдасться.
Тут дуже багато команд, про які я почув вперше в житті. Але вони на хорошому рівні. Клуби у Терсері розбиті на 18 груп. Не скажу, що це якийсь космічний рівень – з усіма можна грати.
– Приємно дивує така кількість команд?
– Так, це дуже цікаво. Виходиш на кожен матч і не знаєш, чи переможеш. Футбольні гойдалки – то вони, то ми. Є немало таких команд, які грають до першого голу. Б’ються-б’ються, потім пропускають один гол – і ти їх вже не впізнаєш. Рахунок доходить до 3-4 голів, хоча при 0:0 здається, що забити їм надзвичайно важко.
– Домашні матчі твоєї команди збирають велику аудиторію?
– Приїхавши в Іспанію, я вперше відчув, що є величезна різниця між іграми вдома і на виїзді. В Україні я грав серед команд U-17, U-19, фінал ДЮФЛ. Граєш на виїзді, прийде кілька людей, покричать "Треба гол". Забиваєш – тиша. Забиваєш два – тиша. А тут ми гостювали в Осасуни і перемагали 2:0. На 45-ій хвилині їм вдалося скоротити відставання у рахунку. Прозвучав свисток на перерву, але вболівальники не відпускали свою команду в роздягальню: "Залишайтеся на полі. Зараз ви їх порвете". Щодо домашніх матчів, то нас приходить підтримати 2-3 тисячі глядачів, залежно від часу доби.
– Після закінчення сезону Маурісіо Пеллегріно пішов у відставку з поста головного тренера Алавеса. Чи була розмова із цим спеціалістом? Можливо, тебе допускали до тренувань із першою командою?
– Наскільки я зрозумів із розмов хлопців, з якими граю, це був тренер, який не хотів нічого змінювати. Тому, не зважаючи на те, що він вивів таку скромну команду у фінал Кубка Іспанії, його звільнили. Особисто я із Пеллегріно не розмовляв. Із Субельдією, який зараз очолив Алавес, я також не знайомий. Але 10 липня маю прибути на збори із першою командою.
– Хто тебе про це повідомив?
– Серхіо, генеральний директор клубу. Він запросив мене до себе. "Як справи? – запитує. – Тебе усе влаштовує?" Так, кажу, все супер. "Їдеш у збірну? – продовжує. – Гаразд. Після цього залишайся вдома, гарно відпочинь. Чекаємо тебе 10 липня на зборах із першою командою". Ми розмовляли іспанською. Я спершу оторопів. Думаю, можливо причулося, або я щось неправильно зрозумів. Зробив паузу, а потім обережно перепитую: "Я зараз їду?" – "Так". – "Потім у відпустку?" – "Так". – "А потім готуватимуся з дублем?" – "Ні". – "Буду тренуватися з першою командою?" – "Так".
Це таке відчуття! Усередині наче літають метелики. Я намагався стримано вийти з кабінету, щоб не демонструвати надмірну радість. Зателефонував матері і батькові, усе розповів. Але більшого розголосу цьому не надавав, бо до зборів залишалося ще багато часу і все могло змінитися.
– Яку максимальну мету ставиш перед собою у Прімері?
– Напевно, усі мріють грати у Реалі або в Барселоні. Я – не виняток. Можливо, не одразу, але хотілося б колись спробувати і вийти на поле "Камп Ноу" або "Сантьяго Бернабеу" під гімн цих клубів.
показать скрыть