"Сердце разорвалось, как граната". Невероятная жизнь и трагическая смерть тренера, который сделал "Днепр" чемпионом
"Футбол 24" разыскал двух сыновей Владимира Емца, легендарного наставника днепровского "Днепра" 80-х, для которого электрический тренерский стул стал смертельным. Настоящая спортивная драма!
Текст на языке оригинала
Володимир Ємець – глиба і феномен своєї епохи. У 1970-х молодий тренер, якому не було ще й сорока, очолив новостворений клуб "Колос" і через кілька сезонів вивів Нікополь із любительського рівня в лідери Першої ліги СРСР. Далі ж пішов рятувати "Дніпро". На початку 80-х флагман області стояв "на виліт" серед команд елітного дивізіону, але вже у 1983-му дніпряни стали чемпіонами Радянського Союзу, потім ще двічі поспіль здобували "бронзу". Фантастика!
У 2016-му минає рівно 50 років з часу, коли Володимир Ємець вперше заступив на тренерську посаду. Генія вже давно немає з нами – помер, провівши останній матч сезону-1987, у роздягальні кишинівського "Ністру". "По стадіону оголосили, що в роздягальню команди "Ністру" терміново потрібен лікар-кардіолог. Люди все зрозуміли і не покидали стадіон ще протягом години", – пригадував Ігор Ємець, старший син тренера, який зараз працює у "Дніпрі" технічним директором. Разом із рідним братом – Олегом вони відтворили у найдрібніших деталях життя свого батька. Від цієї історії щемить серце.
"Ми спимо, а батя стоїть аж до світанку і курить"
– Який ваш перший спогад про батька?
Олег: Найперше, що пригадую, – це сімейний відпочинок на природі. У лісі ми були…
Ігор: Складне запитання. Сім’я, дім… Ми тоді жили у Нікополі. Батька у якості футболіста я не бачив ні разу. Він достатньо рано закінчив ігрову кар’єру. У 1966-му став головним тренером нікопольського "Трубника". Я у той час вже навчався у першому класі і самотужки їздив на футбол. А коли настали літні канікули, я приходив на базу "Трубника" – у будиночок, в якому мешкали футболісти і адміністратор Геннадій Афанасійович Жиздик, щоб допомогти. Тоді м’ячі ще були із шнурівкою. Їх належало чистити наждачкою.
Брови у батька завжди були розбиті через ті шнурівки, бо він дуже добре грав головою – спершу на позиції форварда, а потім, коли з’явилися проблеми із зайвою вагою, перейшов у захист. Розповідали, що близько 70 відсотків своїх голів він забив із "другого поверху". Мав прізвисько "Вовка Рудий", хоча рудим не був – звичайний блондин.
Олег: Одним словом, тато грав на тих позиціях, на яких потрібен був команді.
На фото: Олег Ємець
На фото: Ігор Ємець
– Подейкували, що футболістом Володимиром Ємцем цікавилося київське "Динамо"…
Ігор: Я вам точно можу сказати, що він перебував на зборах у "Дніпрі". Але поїхав звідти. Чому? Та тому, що був домашньою людиною. На той момент батькові було 19 років, йому обіцяли армію "зробити". Але таки не переконали. Щодо "Динамо", то жодних розмов про це у нашій сім’ї я не пам’ятаю.
Для Нікополя він був справжнім кумиром. У дні матчів неподалік стадіону встановлювали бочку із пивом. Коли батя підходив – його пропускали без черги. І це при тому, що пива було обмаль. Ця бочка – єдина на увесь Нікополь.
– Після закінчення ігрової кар’єри Ємець якийсь період працював на… заводі. Що розповідав про суворі будні металургів?
Ігор: У 1964-му він пішов з команди і два роки працював вальцювальником. А ще у той час ми почали будувати власний дім. Мені було лише 6 років, і якихось таких спогадів про цей період немає. Вранці мене відводили у садок, брата – у ясла. Мама працювала вчителькою початкових класів. Завжди – у зошитах, завжди – на педагогічних зборах. Тому найбільше часу ми проводили при бабусях.
– Очоливши нікопольський "Колос", ваш батько за кілька сезонів вивів цей клуб із аматорів у лідери Першої ліги. Неймовірно!
Ігор: Основа майбутніх перемог "Дніпра" була закладена якраз в Нікополі. Прорив "Колоса" не міг з’явитися "з нічого". Як це було… Перший секретар райкому партії Володимир Іванович Остапченко виявився величезним шанувальником футболу, глибоко розумів цю гру. При його підтримці створили команду "Сільгосптехніка". На стадіоні "Спартак" (зараз – "Електрометалург") проводилася першість району. Ми сиділи із батьком на трибуні, і він обирав футболістів для новонародженої команди.
"Сільгосптехніка" одразу виграла чемпіонат області і добилася права виступати у першості колективів фізкультури України. У 1975-му команда перемогла і там, вийшовши у Другу лігу, де в наступному сезоні посіла 8 сходинку. "У нас є завдання, через 3-4 роки будемо у Першій лізі", – казав мені батько. Я сприймав це, як жарт. Але те, що тато пообіцяв, він виконав. Третє місце, друге, і от у 1979-му – перше.
Звісно, нічого цього б не було, якби не допомога Остапченка. При всіх талантах батька і Геннадія Жиздика… Остапченко – людина, яка зробила все, щоб у Нікопольському районі був футбол. Побудували базу, спортивний клуб. Окрім футболу тут культивувалися волейбол, легка атлетика, боротьба, штанга…
– Як батько переживав удома перемоги і поразки? Дуже емоційно?
Ігор: Справді, він був дуже емоційним, веселим, добрим чоловіком. Прокидаюся якось вночі після поразки, щоб сходити у туалет, який тоді ще розташовувався на вулиці. Йду і бачу: стоїть батько біля прочиненої кватирки і курить. Вже тоді я зрозумів для себе, що це за робота така – тренерське ремесло. Ми спимо, а батя стоїть аж до світанку і курить. Попри все, він залишався оптимістом. Мав впевненість у собі і своїх рішеннях, а також дивовижну інтуїцію. Дуже добре грав у більярд і в карти, у настільний теніс, що дивно – при його то проблемах із вагою!
– До своїх синів він був таким же вимогливим, як до футболістів?
Ігор: Ні. Взагалі-то я зблизився з батьком аж тоді, коли потрапив у команду. Раніше ж рідко його бачив – постійні матчі, тренування, збори. Щоб ви розуміли: на тренувальні збори команда виїжджала на 3-4 місяці. Повертається зі зборів – радість в домі: "Батя щось привезе". Ми росли, в основному, з мамою, а також бабусями. Батько же був увесь в роботі.
"Чоловік був, як вичавлений лимон"
– Що це за історія про перегляд фіналу Кубка СРСР-1969 між "Карпатами" і СКА, під час якого він обпік собі палець?
Ігор: Батя був щирим українцем. У нас вся сім’я – українська. І от дивимося ми разом цей матч "Карпат". Цигарки тоді були без фільтру, вони із Жиздиком курили болгарську "Шипку". Батько настільки захопився грою, що коли "Карпати" зрівняли рахунок, обпік палець – аж пухир з’явився. У ті часи він вже мав друзів серед колег у Західній Україні, були поїздки на збори в Івано-Франківськ, Мукачеве.
– У 1981 році Володимир Ємець очолив "Дніпро". Сталося це тільки з примусу партійної верхівки. Чому не хотів там працювати? Здавалося б – головна команда області, Вища ліга, нові виклики у кар’єрі…
Ігор: Знаєте, у Нікополі все вже було відлагоджене до дрібниць. Команда працювала, як годинник. У Першій лізі "Колос" нижче 5 місця не опускався. Їхати при цьому в Дніпропетровськ, де тренери змінювалися регулярно – то Каневський, то Сабо – батько не бачив резону.
Пригадую, у 1978-му розігрували Кубок комсомолу. "Колос" із "Дніпром" потрапили у фінал. Нікополь, переповнений стадіон, 12 тисяч глядачів. Ми вели 1:0 і після першого тайму Сабо забрав команду з поля. Матч так і не дограли. "Комсомол – молодший брат партії", тому Йожефу Йожефовичу загрожували серйозні проблеми. Могли з роботи звільнити і забрати партбілет, адже він фактично влаштував політичну диверсію. Не знаю, як усе закінчилося для Сабо, але в "Дніпрі" він затримався ненадовго.
Олег: Словом, батько не хотів приймати цю команду. Він любив Нікополь. Друзі, риболовля у вільний час. Тут вирувало життя. А "Дніпро" йшов на останньому місці чемпіонату, мав дуже туманні перспективи. Запрошували лише його, і це вже тато наполіг, щоб разом із ним в команду взяли ще й Жиздика.
– Чим вам запам’ятався Геннадій Жиздик?
Ігор: Це була людина дуже неординарних якостей. Свого часу він сам грав у футбол, тому чудово розумів гру і потреби футболістів. У команді його називали "Папа", а мого батька – "Батя" (Усміхається). Тато запросив Жиздика на роботу ще у 1966-му – у "Трубник". Згодом Геннадій Афанасійович поїхав працювати кудись на Сахалін. Але ненадовго. Батько посприяв його поверненню. І от вони спільно працювали до 1986-го включно. Жиздик – людина слова.
На фото: Леонід Колтун, Володимир Ємець, Геннадій Жиздик, Анатолій Азаренков
Часто траплялося, що в клубі обіцяли премію, яку потім належало заплатити. Геннадій Афанасійович продавав меблі і цими грошима розплачувався із футболістами, тому що розумів: гравець заслужив – повинен отримати премію одразу, через день-два. Це впливає на психологію, атмосферу в команді, підсумковий результат.
Бували моменти, коли Ємець і Жиздик могли по кілька днів не розмовляти один з одним. Але потім розуміли, що роблять спільну справу. Батя брав слово: "Папа, ну гаразд. Вистачить. Забули. Їдемо далі". Мирилися.
– Вони були лише колегами, чи й друзями?
Ігор: Звісно, що товаришували. Вони разом їздили на риболовлю – я бував практично на кожній. У Жиздика лише одна рука – правицю він втратив під час війни, яку пройшов танкістом. А на риболовлі як – потрібно і черв’ячка на гачок насадити, цигарку прикурити… Тобто, він потребував чиєїсь присутності. У "Дніпрі" цього вже не було. Там вони поставили для себе і для команди настільки жорсткі вимоги, що було не до риболовлі.
– Батько дозволяв собі обговорювати у сімейному колі життя команди?
Олег: Ні. Вдома і на риболовлі цього не було. Ми розуміли його стан і не запитували про роботу. Чоловік був, як вичавлений лимон. Тому вихідний день – це вихідний день, ніякого футболу. Гумор, жарти – так, спілкування із сім’єю, колегами – так.
Ігор: Відбулося перенасичення футболом. Я тепер розумію, як це – із 1972-го йти тільки вперед. За десять років із чемпіонату району стати чемпіоном Радянського Союзу. Хтось скаже, мовляв, пощастило. Але я бачив на власні очі, як "щастило", і розумів, чому так відбувалося. Надважка робота без права на помилку.
"Ті, які пили, – швидко закінчували"
– Чи були у батька футболісти-улюбленці? Гравці, яких він поважав більше від інших…
Ігор: Безперечно. Насамперед, це вихованець нікопольського футболу Віктор Бульба, правий захисник. У "Колосі" він виступав із 1972-го і дійшов до Першої ліги. А ще Ігор Надєїн, царство йому небесне – помер не так давно. Батько любив і поважав футболістів. Міг і вимагати результату. Всі знали: сьогодні Ємець галасує і сварить, а завтра це буде вже інша людина. Швидко відходив і зла ні на кого не тримав.
– Розповідали, що у Володимира Ємця були довірені люди, які стежили за футболістами у приватному житті: хто, як і де відпочиває, скільки п’є. Практично детективна історія!
Ігор: Та достатньо було вишикувати команду на ранкову зарядку (Усміхається). На зборах вона розпочиналася о пів на восьму ранку. Пляж у Ялті чи в Сочі, під ногами – пісок або галька. Батько тільки в очі подивився і одразу розумів, хто де був і що робив. Він знав, хто і що п’є. Якщо була потреба, порушника викликали до Ємця і Жиздика. Десять хвилин розмови – і все. А щодо довірених людей – це вже хтось понавигадував (Усміхається).
– Хто найчастіше порушував режим?
Ігор: У нас таких людей не було. Як правило, футболісти не пили горілку. А ті, які пили, – швидко закінчували. Футбол і горілка – несумісні речі. Хтось дозволяв собі шампанське, пиво пили практично всі. А ще були цигарки.
– До речі, перед чемпіонським матчем із "Спартаком" ваш батько застукав молодого Багмута. Багмут курив цигарку… Покарання було суворим?
Ігор: Я при цьому не був присутній, тому вам краще розпитати самого Багмута. Знаю іншу історію про нього. Володю відправили у Нікополь, бо він себе трішки неправильно повів. Таке собі заслання у Першу лігу. Батя приїжджав і переглядав деякі матчі. Зрештою, прийшов на базу, викликав Багмута, присіли на трибунах. "Вова, дай закурити". Володя виймає пачку болгарських цигарок. Батя лише посміхнувся: "Гаразд, не потрібно… Бачиш, був би ти у "Дніпрі" – курив би Marlboro" (Сміється).
Через кілька днів таки забрали Багмута у Дніпропетровськ. Викликали Володю до себе в кабінет. "Бери аркуш паперу, ручку. Пиши: "Начальнику футбольної команди "Дніпро" (Дніпропетровськ) Жиздику Г. А. Заява…" У Багмута перша думка: "Далі буде "прошу звільнити мене за власним бажанням". Але ж ні! Надиктували: "Прошу виділити мені автомобіль ГАЗ-24". Володя розповідав, що вийшов звідти увесь мокрий. Каже: "Два місяці після того я не бігав полем, я літав!" Чистого вигляду психологія (Усміхається).
– Здобувши чемпіонські медалі-1983 Володимир Ємець дав інтерв’ю, у якому не побоявся заявити: судді упродовж сезону працювали проти "Дніпра" – на користь московських клубів, зокрема "Спартака". Дуже відважні слова, як на ті часи!
Ігор: На церемонії нагородження команди він сказав фразу, яка потім дорого йому коштувала. У мене була відеокасета, подарована Миколою Павловим. На ній – запис батькового виступу, де звучать такі слова: "Спасибі партійним, радянським, профсоюзним органам… що нам не перешкоджали працювати". Жиздик такий сидів і схопився рукою за голову: "Боже, що ти базікаєш!"
– У яких матчах того сезону "Дніпро" відверто "вбивали"?
Ігор: Найважча гра була в Одесі – із "Чорноморцем". "Дніпро" поступився 0:1, а "Спартак", головний конкурент, переміг у тому турі "Шахтар". Донеччани після цього вирушили в хорошу поїздку закордон, що в ті часи траплялося дуже нечасто. Ну й у Кишиневі нам потрібно було обов’язково перемагати, щоб підійти до матчів із московськими "Динамо" та "Спартаком", маючи очковий відрив у турнірній таблиці. Суддівство було, м’яко кажучи, далеко не нейтральне.
– Як команда відсвяткувала чемпіонський титул?
Ігор: Після матчу із "Спартаком" поїхали на базу. Там пролунало кілька тостів і всі роз’їхалися. Батько із матір’ю вирушив у село до наших родичів. А я, Таран, який тоді три м’ячі забив, Пучков, Краковський поїхали до нас додому, де передивлялися відеозапис чемпіонського матчу. Взяли шампанського і так просиділи аж до ранку.
Інші ж святкували кожен по-своєму. Упродовж сезону ти в команді, як у підводному човні, розумієте? За три дні до матчу – заїзд на базу. Вісімнадцять клубів тоді було у Вищій лізі, а це – 34 матчі в сезоні. Після гри один вихідний – і знову тренування. Тому кожен вільний день був на вагу золота.
"На столі – пляшка горілки і кілька пиріжків"
– Наступні два сезони принесли "Дніпру" дві "бронзи". Батько був задоволений потраплянням на п’єдестал, чи все ж розчарований тим, що не вдалося захистити чемпіонський титул?
Ігор: Я став свідком пам’ятної розмови між батьком і Жиздиком ще до церемонії нагородження чемпіонськими медалями. Папа зайшов до нас додому, вони довго сиділи і вели бесіду. Батя каже: "Папа, от ми стали чемпіонами. Нам же Лобановський і Бєсков не пробачать. Дай Боже, щоб ми тепер 3-4 місце посіли. Бо й через 2 роки не пробачать. А через 3 виженуть з роботи". Сталося все саме так, як він тоді сказав.
– Як ладнали між собою Ємець і Лобановський?
Ігор: У них були нормальні стосунки. Вони багато спілкувалися. Могли засиджуватися до пізньої ночі. У кожного були свої цілі і завдання. Коли ж Валерій Васильович почав розуміти, що в особі "Дніпра" він отримав серйозного конкурента, почалися переговори із найсильнішими футболістами – Литовченком, Протасовим. Тоді не існувало контрактної системи. Плюс – хлопцям ще потрібно було відслужити в армії. Москва також докладала зусиль – Бєсков прагнув забрати їх у "Спартак". Футбол – це наче щоденна війна. Тим паче, тоді існувала чітка партійна градація: був обком, а був центральний комітет України і центральний комітет Союзу. Спробуй-но не виконати наказу! "Щоб завтра ці двоє були у мене". І все…
– Що стало причиною відходу вашого батька із "Дніпра"?
Ігор: Їду Нікополем годині о 10-11 ранку. Дивлюся, стоїть батькова "Волга", 37-01. Мобільних телефонів тоді, звісно, не було. Я зупинився, зайшов. На столі – пляшка горілки, майже не розпочата, і кілька пиріжків. "Тату, чому ти приїхав?" – "А ти ще не знаєш? Мене вчора з роботи зняли". "Ти жартуєш, напевно", – кажу. "Та які там жарти…"
Він у мене жив упродовж місяця. Ми їздили на зимову риболовлю, батя був її великим шанувальником. Подовгу мовчав. Я намагався не діставати його запитаннями.
Одразу після цих подій до мене приїхав Олег Таран. Довго з ним розмовляли. Я зрозумів, що там була, зокрема, і батькова провина. Знаєте, це наче розлучення, розрив шлюбу – винні обоє. Набридли одні одним, втомилися одні від одних, від оцього "треба, треба, треба обов’язково перемогти". Вболівальники звикли до перемог, обком звик. Домашні нічиї вже викликали незадоволення.
У батька не витримали нерви. Викликали його в обком на розмову, а він їм сказав: "Мені усе набридло". Це ж не день чи місяць, а роками накопичувалося нервове виснаження. Працював без відпустки. Зайдеш до них із Жиздиком в кімнату, там відчинені двері на балкон, а їх самих не одразу помітиш – усе вкутав дим від цигарок. Телефон, книги, постійні дзвінки. Люди просто згоріли у своїй роботі.
– Чи були у Володимира Ємця такі моменти, коли він хотів піти з професії назавжди?
Ігор: Ні. Вже буквально через два дні до нас у Нікополь телефонував начальник команди "Гурія" (Ланчхуті). Досі не знаю, як вони "пробили" мій номер. Батько схопився: "Поїду до них". Потім охолов: "Та яка там "Гурія"… Творча пауза у нього тривала 2-3 місяці. Випивати собі не дозволяв. Тільки курив багато. Взяли його старшим тренером у дитячу школу "Дніпро-75". "Який з мене дитячий тренер?" – казав батько. У той момент надійшла пропозиція із львівських "Карпат", а згодом – від кишинівського "Ністру". Він поїхав у Молдову, поспілкувався. За 3-4 дні перебування сформулював там свої вимоги – що потрібно з боку керівництва, аби вивести команду в Першу лігу. Вдарили по руках.
– Наскільки серйозною була пропозиція "Карпат"?
Ігор: Досить серйозна. Він поїхав у Трускавець попити мінеральної води, а звідти його забрали до Львова. Була зустріч із першим секретарем, але щось там не склалося. Незрозуміла ситуація існувала з "Карпатами", адже вони злилися із СКА. "Ні, я в армію не піду", – категорично відповів батя.
"Я такого інфаркту ніколи не бачив"
– Сезон у "Ністру" став для вашого батька останнім не лише в кар’єрі, але й в житті. Чи не було у вас лихого передчуття?
Ігор: Тато в той період вже був хворою людиною. Цукровий діабет, проблеми з печінкою, підводило серце. Працював на морально-вольових. Все це накопичилося за багато років і у Кишиневі вибухнуло. Я спілкувався із лікарем, який робив розтин після батькової смерті. "Я такого інфаркту ніколи не бачив, – сказав він. – Серце розірвалося, як граната".
– Ого…
Ігор: В останній путь його проводжали у Кишиневі з почестями. Море людей… По суті, було два похорони – у Кишиневі і в Дніпропетровську.
– Це правда, що батько збирався позбутися нікотинової залежності одразу після того матчу із "Кубанню"?
Олег: Це правда. І я впевнений, що він таки кинув би паління. Батько завжди дотримувався обіцянок.
Ігор: Я такого не чув. Та й не повірив би в це нізащо. Я без цигарки його не уявляв.
– Скільки пачок викурював за день?
Ігор: Напару із Жиздиком вони викурювали по кілька пачок на день – це 100 відсотків. Особливо, коли зачинялися від сторонніх очей. Тренування закінчилося – ми роз’їхалися по домах, а вони залишалися на базі. Думали, як грати далі, розробляли стратегії. Цигарка, кава – кава, цигарка…
– Це правда, що керівництво "Дніпра" не відпустило футболістів провести видатного тренера у вічність?
Ігор: Кучеревський… Минув час, я потім працював із ним у Дніпропетровську. Цю тему ніколи не піднімав. Кілька разів її намагався підняти Жиздик: "Ігоре, я тобі зараз все поясню". Я відповідав: "Геннадію Афанасійовичу, на тому світі ви зустрінетеся і вирішите все між собою". Я був, є і буду сином Ємця, що б мені не розповідали.
У Дніпропетровську труну із тілом батька несли футболісти "Ністру". Не "Дніпра", а "Ністру". Кучеревський тоді був головним тренером "Дніпра". Це ж про щось та й говорить, правда?
Олег: Справді, Кучеревський заборонив футболістам їхати на кладовище. Але троє таки його не послухали – це Пучков, Кудрицький і Багмут. Сказали: "Він нас вивів у люди, і ми повинні його провести".
– Який спогад про батька ви пронесли із собою крізь все життя?
Ігор: Одного разу товариш запропонував: "Їдемо у Кишинів. Моїм друзям потрібно допомогти придбати меблі". Приїхали ми туди, а батя в той час вже працював у "Ністру". Заходжу до нього без дзвінка, без попередження. "О, син приїхав! Чому? Розповідай". – "Та є одне питання. Допоможи. Потрібно меблі купити". – "Тобі?" – "Ну, вважай, що мені".
Наказує адміністратору: "Накривай поляну!" Накривається поляна, вино зелене, жовте – я стільки вина в житті не бачив! Сидимо, п’ємо, багато п’ємо. Не пам’ятаю, чим усе закінчилося. Зранку прокидаюся – голова болить просто жахливо. Знайшов клубного лікаря, попросив кілька пігулок. Заходжу до батька. Він лежить, слухає платівку Шульженко, курить. "То навіщо ти приїхав?" – запитує ще раз. "До тебе!" – "От бачиш, як ти правильно метикуєш", – лише усміхнувся.
"Рикуна принесли побитого. Я хотів його шандарахнути". Невмирущі правила життя Євгена Кучеревського
показать скрыть