"Ребров жартував: "Вам не дадуть виграти, сьогодні день Києва": від фіналу Кубка з Вінницею до туберкульозу в Німеччині
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Русланом Романчуком, хавбеком одеського Чорноморця 90-х – початку 2000-х.
Історія Руслана Романчука є доволі типовою для нашого футболу. Великі аванси, дебют у юному віці на професійному рівні, хороший старт і численні перешкоди, що завадили реалізувати бодай частину таланту.
В інтерв’ю Футбол 24 вихованець Чорноморця Руслан Романчук ділиться рефлексіями: непорозуміння з Буряком, дивовижна Вінниця та випробування другою Бундеслігою. Розповідь без хеппі-енду, але з крутими віражами.
"Буряк випускає на поле, а через три хвилини знімає: "Ти чого вийшов?"
– Коли ми з вами домовлялися на інтерв’ю, то ви якось розчаровано сказали про свою кар’єру. Склалося враження, ніби дещо з минулого не дає вам спокою.
– Та ні, я перегорнув для себе цю сторінку. Безперечно, я міг краще. Особливо, зважаючи на те, як все починалося. Потім поїхав у Німеччину, мав проблеми зі здоров’ям і стало набагато складніше. Чи шкодую про щось? Ні. Я здобув срібні та бронзові медалі Вищої ліги, грав у фіналі Кубка України. Як на мене, непогано.
– У дорослий футбол ви потрапили ще школярем. Можливо, згодом це зіграло злий жарт?
– Отримати запрошення у юнацьку збірну СРСР – хороше досягнення. А ще більше – закріпитися там. Мені це вдалося. У 16 років я зіграв за першу команду Чорноморця в Кубку Союзу – теж чудово. Як я розпорядився своїми шансами – це вже інша справа.
– У тому Чорноморці вистачало авторитетів – від головного тренера Віктора Прокопенка і до сильних футболістів. Хто вам найбільше допомагав?
– Віктор Євгенович – чудовий психолог. Він міг знайти потрібні слова, додати впевненості, підтримати. Колектив також мене добре зустрів. Досвідчені Вітя Гришко, Сергій Третяк і Юра Сак найбільше допомагали з адаптацією.
– Після дебюту за Чорноморець у єврокубках вас запрошують до молодіжної збірної України, яка у Тернополі провела свій перший історичний поєдинок проти білорусів. Що яскравого з цієї гри залишилося у спогадах?
– Насамперед було розуміння того, що я представляю нову країну. Інша справа, що асоціації з тими зборами і дебютом не найкращі.
– Ви не знайшли спільної мови з Володимиром Мунтяном?
– Давайте я так скажу – київські тренери мали своє бачення футболу, яке відрізнялося від мого. Це залишило відбиток на усьому іншому. Я тільки вийшов на заміну у грі проти Білорусі, а ми закінчили 0:0. На цьому моє перебування у "молодіжці" завершилося.
– Ситуація у Чорноморці була набагато кращою – ви отримували більше ігрового часу, поступово стали важливим гравцем команди. Так тривало, поки не прийшов Леонід Буряк. Знову непорозуміння з тренером?
– Хоч Леонід Йосипович і одесит, але з київським мисленням. Із Прокопенком навіть не порівнюватиму. Буряк почав усе ламати. Справи пішли шкереберть не лише у мене, а й у багатьох інших. Мені довелося піти у Кремінь, а потім – у Вінницю.
– Судячи з матчевих протоколів, Буряк практикував зворотні заміни. Здається, ви були рекордсменом за їхньою кількістю?
– Це правда, він любив такі речі. Все почалося на зборах. Випускає мене у спарингу на початку другого тайму, а потім через три хвилини знімає. Одразу претензії: "Ти чого вийшов?" Що я міг вдіяти за три хвилини? Спочатку я стримувався, мовчав. А потім почав вибухати трохи.
"Нива у єврокубках забила два голи. І обидва – у твоєму активі"
– У Кременчуці ви були недовго, зате застали унікальне тріо братів Корпонаїв: тренера і двох футболістів.
– Корпонаї – чудові хлопці. Адальберт був нашим стовпом у центрі поля, Іван – грав попереду, а Тиберій – тренував. Корпонай-старший зібрав чудовий колектив. Я навіть збори там пройшов перед стартом наступного сезону, утім приїхали представники Ниви і забрали мене. А в першому турі я дебютував за Вінницю проти Кременя. Ми їх обіграли на виїзді 1:0, тож хлопці трохи злилися на мене.
– Про тренерські методи Сергія Морозова у його екс-підопічних переважно добрі відгуки. Що ви скажете?
– Мені подобалося працювати із Сергієм Юрійовичем, я багато грав, одразу став основним виконавцем. Морозов – сильний тактик. Його Нива діяла від оборони, проте він реально оцінював наш потенціал. Головне завдання – не пропустити. І подивіться, як ми тоді грали. Йшли на першій сходинці, Шахтар обігрували, у фінал Кубка вийшли. Вінниця жила футболом. Важко передати словами, як тоді за нас вболівали у місті.
– Шлях Ниви у фантастичному розіграші Кубка України 1995/96, коли ви дійшли до фіналу, розпочався із Комарного, що на Львівщині. Основний час завершився без голів, а у серії пенальті фаворит перестріляв тамтешній Газовик 7:6.
– Мене замінили у перерві, тож я пенальті не виконував, але добре запам’ятав промерзле поле на початку березня. У середині 90-х ми грали і на снігу, і на льоду, і в болоті. І ви знаєте, якось грали – нічого страшного.
– У півфіналі ви перемогли Шахтар і знову в серії пенальті, де чергову феєрію видав ваш воротар Володимир Циткін – 3:0.
– Я повинен був виконувати третій удар, який у підсумку став вирішальним. Проте Леонід Гайдаржі на правах старшого підійшов і сказав, що він проб’є. Які можуть бути заперечення? Він забив і ми вийшли у фінал.
– Циткін згадував, що на вирішальний поєдинок з Динамо команда запізнилася, бо ваш автобус не мав міліцейського супроводу і застряг у київських заторах. А чим вам запам’ятався один із головних матчів у історії Ниви?
– Перед грою ми вийшли на поле і почали розмовляти з динамівцями. Здається, це Сергій Ребров жартома сказав: "Хлопці, у вас немає шансів, адже сьогодні – день міста Києва. Вам просто не дадуть виграти". Та й, якщо чесно, ми не мали ілюзій. Динамо справедливо виграло. Погляньте на склад Ниви – ні в кого не було такого досвіду.
– У наступному сезоні Нива здобула право зіграти у єврокубках. Обидва м’ячі естонському Садаму забили ви.
– Знову треба вести мову про досвід. У єврокубках, окрім мене, ніхто раніше не грав. І якщо з естонцями ми дали собі раду, то потім швейцарському Сьйону програли без шансів. Мій партнер Віктор Бровченко якось мені сказав: "Нива у єврокубках забила два голи. І обидва – у твоєму активі". До речі, саме Бровченко міг відзначатися у воротах Сьйона в першому матчі за рахунку 0:0. Я вивів його сам на сам. Забий Вітя і все могло піти інакше.
"Russland?" – "Та ні, – кажу, – я з України"
– Саме з Вінниці вас запросили у Німеччину. Як виник варіант із Гютерсло?
– Це команда другої Бундесліги, куди я поїхав завдяки знайомству з одним агентом. Спочатку він відправив мене у Чеське Будейовіце – я тоді ще футболістом Чорноморця був. А коли грав у Вінниці, то вдруге поїхав за кордон. У Гютерсло мені дуже сподобалося – футболісти хорошого рівня, класна атмосфера, сильні суперники. Прикро тільки, що про Україну ніхто не знав. "Russland?" – "Та ні, – кажу, – я з України".
– Ви дебютували проти Кайзерслаутерна Отто Рехагеля – команди, яка вже через рік стане сенсаційним чемпіоном Німеччини.
– Я був далеким від свого рівня. Все через менталітет. В Україні я звик до того, що з футболіста мають витягнути всі соки. Невеличкий перелом? Перемотав і пішов грати. Пригадую, як захворів у Чорноморці часів Буряка. Зранку прокинувся з температурою, пішов до лікаря: "Можливо, дати паузу?" Той відповів, що може сказати тренеру, але це нічого не змінить. Я потренувався зранку і ввечері, а температура під кінець дня виросла ще більше. Такі помилки повторив у Німеччині. Зазнав невеличкого надриву м’яза стегна. Так довго терпів, що німці самі змусили взятися за лікування.
– Ця травма була не єдиною?
– У певний момент все почало вилазити і сипатися. Травма за травмою, операція – німецький етап кар’єри не склався взагалі. А наприкінці я захворів на туберкульоз. Не знаю, звідки він взявся. Можливо, нерви далися взнаки. Мені лише 22 роки, нове середовище, сім’я, маленька дитина… Я багато переживав і врешті-решт занедужав.
– Адаптуватися до німецького футболу вам було складно?
– Переконаний, що в Італії чи Іспанії я почувався б комфортніше. У другій Бундеслізі насамперед значення мала боротьба. Навіть трибуни постійно скандували "Kämpfen! Kämpfen!" Всі вимагали битися на полі, а я – гравець дещо іншого плану. Хоча там я змінив своє ставлення до футболу і здобув хороший досвід.
– Після Німеччини ви повернулися в Чорноморець і ледь не допомогли рідній команді втриматися у Вищій лізі.
– Я півтора року провів у лікарнях. Коли вийшов звідти, то мав 10 чи 15 зайвих кілограмів. Одного дня зателефонував Володимир Плоскина: "Чого сидиш вдома? Приходь на базу". Я прийшов і почав набирати форму. На останні кілька турів я був у обоймі та пережив унікальні емоції. Повернутися на поле після стількох проблем та ще й у футболці рідної команди!
– Повертати форму вам допомагав Анатолій Азаренков. Його колишні підопічні розповідали, що після тренувань не вистачало сил навіть у душ сходити.
– Було таке. Анатолій Олександрович був дуже вимогливим. Вранці перед грою фартлеки бігали. Можливо, я більш витривалий, тому легше це переносив. Мені було важко, але загалом нормально.
– 2003-го ви знову покидаєте Чорноморець та їдете у Закарпаття. Чому ваша кар’єра пішла на спад?
– У Закарпатті я все одно провів хороший період. Щоправда, і там зазнав непростої травми – в одному з матчів отримав струс мозку. Захисник суперника просто ліктем зацідив у голову. Внаслідок удару я перестав відчувати власні руки. Відкачали тільки у лікарні.
– Нині футбол присутній у вашому житті?
– Стабільно зустрічаємося з однокласниками і ганяємо раз на тиждень. Щонеділі о 9-й ранку збираємося в одному з районів Одеси. Компанія збільшується, адже дехто дітей приводить, хтось – вже онуків. Клас у нас був хороший: Олег Мочуляк і Сергій Булигін за Чорноморець у Вищій лізі грали. Нам є що згадати і про що поспілкуватися. Футбол за таких умов нас об’єднує.
