"Почувши, що я з України, Ді Лівіо засміявся: "А, Шевченко": сином українських емігрантів зацікавився гранд Серії А
"Футбол 24" розшукав сім'ю українців Ігнатових, які невдовзі можуть постати перед складним вибором, адже їхній син – на радарах топових команд Італії.
Шлях держави Україна дуже непростий. Багато людей виїхали в пошуках кращого життя в інші країни. Але вони залишаються ментально та культурно представниками українського етносу. Тим часом діти емігрантів у системі європейських країн досягають певного успіху.
В італійській Падові підростає дуже цікавий нападник українського походження. 14-річного Едуардо Ігнатова вже порівнюють із зірками Інтера та Наполі – Лаутаро Мартінесом і Лоренцо Інсіньє. Юнаком активно цікавиться Інтер.
"Футбол 24" поспілкувався із батьками футболіста – паном Андрієм та пані Оксаною, а також із самим Едуардо.
"Почуваємося трохи італійцями, трохи українцями"
– Пане Андрію, розкажіть власну історію. Як ви опинилися в Італії?
– Самі розумієте, яке у 1999 році було життя в Україні. Молоді люди шукали можливості для себе, кращої долі. Тоді якраз українці активно їхали в Італію. Ми з дружиною тільки закінчили інститут. Думали, що поїдемо на певний час – рік, або трохи більше. Заробимо грошей, побачимо світ. Ситуація в Україні зміниться на краще – повернемося додому. Але вже так сталося, що на Апеннінах – понад 20 років.
– Чому саме Італія?
– Мама дружини перебувала в Італії, тож ми вже знали, куди їдемо. Крім того, я мав кількох колег, які тут працювали. Зачепитися було простіше. В інших країнах не було б таких можливостей. Хіба що альтернативою могла стати Польща.
– Звідки ви родом?
– Ми обоє – із Львівщини. Я з Оброшиного, дружина – із Відників, Пустомитівський район. Діти народилися вже в Італії.
– Важко було стати на ноги в чужій країні?
– Нам це пішло якось легко. Не відчули важкого періоду адаптації. Брали квартиру в оренду. Потім вирішили взяти своє житло. Нам допомогли італійці, які виступили гарантією, тож ми змогли оформити кредит для квартири. Робота постійно була в обох. Крок за кроком адаптувалися до життя тут.
– Чим займаєтеся в Італії?
– Я з 2001 року працюю на фабриці Абано, яка займається виготовленням торгового обладнання. Практично 20 років не змінюю роботу. В Україні я мав вищу освіту. Тут потрібно було опановувати інший фах. Почав вчитися, як технолог з металообробки. Дружина працює у барі. Ходить до двох сімей, допомагає їм у домашніх справах. Зараз хоче спробувати себе на курсах макіяжу.
– Почуваєтеся більше українцями чи італійцями?
– Трохи італійцями, трохи українцями. Залежно від ситуації. Народилися ми в Україні, але вже багато років мешкаємо в Італії.
– Часто буваєте в Україні?
– Спершу їздили щороку. Десь до 2010-го. Потім через рік, потім через два. Тепер уже четвертий рік, як не були в Україні.
– Але зв'язок підтримуєте?
– В Оксани – мама, у мене – мама. Брат дружини із родиною. Частіше вони бувають у нас, ніж ми у них.
– З українською діаспорою в Італії – на контакті?
– У 2000-х нас було тут мало і всі були дружними, – бере слово пані Оксана. – Тільки хтось новий приїхав – всі одразу намагалися налагодити контакт. На вихідних збиралися, обговорювали справи. Допомагали один одному. Були набагато дружніші.
У часи обох Майданів виникла велика мобілізація. Допомагали, хто чим міг – збирали речі, гроші, робили мітинги, щоб нас бачили. У той момент сприяли й місцеві. Організовували зібрання, обговорювали, запрошували політиків. В Італії ніхто не розумів, яка ситуація в Україні.
Після Революції Гідності губернатор Бенето дав дозвіл прийняти поранених українців. Сюди приїхав один хлопець. Йому робили операцію на ногах. Ми його підтримували. На реабілітаційний період його вже не могли утримувати в лікарні, він не мав коштів. Тож ми взяли його до себе. Зараз він почувається вже краще.
"Дощ, вітер – син завжди на полі"
– Скільки у вас дітей?
– Маємо двох. Старша донька народилася у 2004 році. Син Едуардо – у 2006-му. Донька вже навчається на дизайнера. Син займається футболом.
– Наскільки футбол був для вас цікавим?
– У шкільні роки цікавився дуже сильно, – каже пан Андрій. – Улюблені команди – Динамо Київ та львівські Карпати. Виступав за школу. Потім була така група здоров'я, там теж грав у футбол. А от на професіональному рівні не виступав ніколи.
До 2000 року в Україні слідкував за всіма футбольними подіями. Після переїзду в Італію дивився те, що транслювали по телевізору. Часу вже було не так багато. Чемпіонати Європи та світу, Ліга чемпіонів, міжнародні матчі українських команд не проходили повз мою увагу.
– Пані Оксано, а ви зацікавилися, коли син почав проявляти інтерес до футболу, чи були знайомі з цим видом спорту раніше?
– Футбол почала дивитися із батьком. Це були моменти, коли я могла побути біля нього маленькою. Можливо, мене не так цікавив сам футбол, як можливість провести із батьком час. Так помаленьку втягнулася.
Ще більше зацікавилася, коли Едуардо почав робити перші кроки. У садочку син під час перерви дивився, як старші хлопці грали на стадіоні. Він не бавився з однолітками, а спостерігав за подіями на футбольному майданчику.
Почав нас щодня просити, щоб ми завели його на стадіон. А йому ж було лише 4,5 роки! Тут футбол можна починати із 5 років. Ми звернулися у місцеву команду, нам відповіли, мовляв, подивимося, візьмемо, але офіційно грати поки що не зможе. Тут із цим усе суворо, потрібно мати страхування, довідку від лікарів.
В Едуардо – сильний характер. Він наполягав, плакав, "я хочу, я буду". Так, власне, і розпочалося його та моє футбольне життя. Було важко, бо тренування професіональні. Фізично себе виснажував. Але він без м’яча нікуди. Дощ, вітер – він завжди на полі.
Біля нашого будинку – муніципальне футбольне поле. Син увесь вільний час – там. Ніякого інтересу до відеоігор. Він не може всидіти на місці навіть 5 хвилин.
– Як відбувалося його футбольне становлення?
– Спочатку грав за місцеву команду Абано, яка була найближчою до дому. Потім ця команда розпалася. Його і кількох хлопців взяли у кращу команду з Абано. Туди вже потрібно було їздити. Там його помітили селекціонери із Падови. Тоді цей клуб грав у Серії Б. Едуардо зумів пройти перегляд та залишився у команді.
– Як зараз йдуть справи у дорослої команди?
– Вони лідирують у Серії С із великим відривом. Наступного сезону вже гарантовано будуть у Серії Б. Мають досвід виступів у Серії А.
– Чи бували ви на матчах, коли збірна України або ж українські клуби приїжджали в Італію?
– Позаминулого року Абано приймало міжнародний турнір серед 15-річних. Він відбувається кожного року, але минулоріч завадила пандемія коронавірусу. Ми знаємо всіх батьків та футболістів київського Динамо 2005 року народження. Вони були тут на турнірі. Ми їх супроводжували, підказували все, що потрібно.
"На пляжі нашим сусідом виявився Анджело Ді Лівіо"
– Як в Італії побудований юнацький футбол?
– У кожному районі є своя команда, – бере слово пан Андрій. – Вони кілька разів на тиждень тренуються. Відбуваються міські турніри. Талановитих відбирають селекціонери. На кожній грі, на кожному турнірі присутні скаути, які переглядають молодих гравців.
– Чи дорогі тут футбольні заняття?
– У районі 300-500 євро. Медичне страхування і тому подібне. Якщо у 13 років ти вже перебуваєш у системі професіонального клубу, тебе беруть на повне забезпечення.
– А як із турнірами за кордоном?
– Тут теж усе добре, така можливість є. Едуардо їздив на міжнародний турнір в Іспанії. Грали проти ровесників з Атлетіко. Бували у Хорватії. Зараз ситуація із коронавірусом не дозволяє покидати Італію.
– У яких італійських турнірах грає ваш син?
– Команда Едуардо зараз у Серії С. Це професіональний футбол, як і Серія А та Б. Вони грають із командами зі свого регіону – півночі Італії. У лізі 20 команд. Команди з А та В грають в іншому чемпіонаті, який поділений на 3 групи – Північ, Центр та Південь. Якщо Падова опиниться в Серії Б, то перетнеться з однолітками із Аталанти, Мілана, Інтера.
– Часто відвідуєте матчі за участю Едуардо?
– Практично завжди, намагаємося не пропускати. Якщо далеко, десь у Неаполі – за тисячу кілометрів, то не виходить, бо робота. В Іспанії провели з ним тиждень. А в радіусі 300 км відвідуємо всі матчі.
– Хочете, щоб син став професіональним футболістом?
– Дуже хочемо (відповідають разом). У нього очі сяють від захоплення. Хочеться, щоб син був щасливим і отримував задоволення. Розуміємо, що дорога ця – важка і довга. Потрібно твердо стояти ногами на землі, не втрачаючи віри та мрій. Без них людина не досягне нічого.
– Розкажіть більше про клуб Падова.
– Алессандро Дель П'єро, Анджело Ді Лівіо, Стефан Ель-Шаараві – ось гравці, які виховувалися в цьому клубі. Команда має хороший стадіон, він зараз реконструюється. Коли грали у Серії А , на трибунах збиралося багато вболівальників. У Серії Б та С глядачів, звісно, менше. Клубу вже понад 100 років, він має величезну історію.
– Коли я тільки прибула сюди, в Італію, то працювала з дітьми однієї родини, у якої мережа готелів, – пригадує пані Оксана. – Ми поїхали з ними відпочивати на острів Сардинія. Нашим сусідом на пляжі виявився Ді Лівіо із сім'єю. У нього був син такого ж віку, як і хлопчик, за яким я доглядала. Тоді ще не знала, хто такий Ді Лівіо. Бачила, що з ним усі фотографуються.
Дель П'єро і Ді Лівіо у Падові
Потім мені сказали, що він – футболіст, і я також зробила з ним фото. Ді Лівіо запитав, звідки я. Відповіла, що з України, а він засміявся і промовив: "А, Шевченко". Андрій тоді виступав у Мілані. Сина Ді Лівіо я також пильнувала, коли він із дружиною ходив пити каву чи грати у карти, бо діти разом бавилися.
– Як коронавірус вдарив по юнацькому футболу?
– Дуже серйозно вдарив. Минулого року зупинився увесь юнацький футбол. Лекції та тренування відбувалися через інтернет. Переглядали різні матчі, аналізували, проходили теорію. Клуб підтримував молодих гравців. З ними працювали психологи. Зараз уже є можливість тренуватися на полі при дотриманні карантинних обмежень. П'ять днів тренування, плюс – мають товариську гру проти команди старшої або молодшої.
– Великі клуби проявляють інтерес до Едуардо?
– Позаминулого року його запросили до Інтера на 2 тижні. Мали по 2 тренування у день. Багато тренерів, селекціонерів аналізували його гру. Після того розгорівся коронавірус і юнацький футбол зупинився.
– Ви готові відпустити сина?
– Він каже, що не боїться залишитись сам. Ми думаємо, що теж зможемо. Розуміємо із чоловіком, що професія футболіста вимагає певних речей. Якщо випаде така можливість, ми будемо тільки раді, що він отримав шанс.
– Чи ділиться син емоціями після матчів?
– Спочатку більше ділився. Зараз менше розповідає. Але ми це відчуваємо. І без слів зрозуміло, які його футбольні справи.
– Якщо надійде пропозиція грати за збірну України, якою буде ваша реакція?
– Ми знаємо, що гравців 2006 року, які грали разом з Едуардо, вже активно закликають інші збірні. Думаємо, що інтерес від юнацьких збірних був би для нього плюсом. А куди більше лежить його серце, повинен вирішувати сам.
– Як у вашого сина з українською мовою?
– Він її розуміє, але погано розмовляє.
"Матчі Шевченка бачив у YouTube"
До розмови долучається Едуардо.
– Розкажеш про себе?
– Мені 14 років. Граю в атаці. Можу діяти як на фланзі, так і в центрі. Тренери кажуть, що мої козирі – хороша швидкість та техніка.
– Скаути, які бачили твою гру, порівнюють тебе із Лаутаро Мартінесом і Лоренцо Інсіньє. Імпонують ці гравці?
– Так.
– Слідкуєш за українським футболом?
– Дивлюся більше міжнародні матчі. Ігри збірної та поєдинки українських клубів у Європі.
– Ім'я Андрія Шевченка відоме?
– Так. Хоч він грав уже давно, але слід залишив. У YouTube бачив його матчі.
– Якими футбольними успіхами можеш похвалитися?
– Постійно граю в основному складі. Був одним із найкращих бомбардирів команди. Багато скаутів звернули увагу, Adidas запропонував професійний контакт.
– Хто з футболістів подобається найбільше?
– Лео Мессі.
– За які команди вболіваєш?
– За Інтер.
– А крім Серії А?
– Подобається іспанський футбол. Він динамічний. Найбільше симпатії маю до Реала.
– Успіхів тобі. Будемо слідкувати за твоїми виступами.
– Дякую.
Сергій Тищенко, спеціально для Футбол 24
показать скрыть