"Лобановський запрошував. Але де я і де Динамо?": чорний дощ у Донецьку, екс-капітан збірної України грає за колгосп
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Юрієм Бондаренком, форвардом Шахтаря, Металіста і Таврії 80-х.
У його житті було лише чотири команди, проте у кожній з них він вправно забивав голи. І у друголігових Кристалі та Таврії, і у Шахтарі з Металістом, з якими грав у Вищій лізі. Як йому це вдавалося? Юрій Вікторович і сам пояснити не може.
Аналізуючи минуле, складається враження, що то була зовсім не межа і Юрій Бондаренко міг реалізувати себе набагато краще. Та хіба це має значення? Його історія – не лише про футбол. Служба у морській піхоті, робота на заводі та досвід моряка. Про усе це "людина-гол" згадує з не меншими емоціями, ніж про епізоди футбольних матчів.
"Жінка-чергова прибігла: "Почалося". Я все зрозумів без пояснень"
– Юрію Вікторовичу, з початком повномасштабного російського вторгнення ви переїхали у Польщу і лише періодично навідуєтеся в Україну для роботи делегатом УАФ на матчах Прем’єр-ліги. Додому вас не тягне?
– Тільки щодня й читаю, що там у Херсоні. Крім того, зідзвонююся з друзями, вони розповідають про стан справ в Україні. До початку окупації я мешкав у Скадовську, та вже наступного дня після повноцінного наступу туди зайшли росіяни.
– Коли зрозуміли, що треба евакуйовуватися?
– 24 лютого я перебував у Херсоні. Коли о 5-й ранку бахнуло, я швиденько зібрав речі. Що я там робив? Я – рибалка. У лютому-березні тараня добре клює. І у цей час я зазвичай їжджу на риболовлю. Тоді якраз ночував в училищі у знайомого. Після перших вибухів швиденько згорнув усі рибальські снасті, закинув у машину. Жінка-чергова одразу прибігла: "Юрію Вікторовичу, почалося". Я навіть не запитував, що саме. Все зрозумів без пояснень.
– Херсонщину покинули без пригод?
– Забрав доньку, двох онучок. Вони теж оперативно зібралися. Ми вирушили на Снігурівку, адже херсонський аеропорт обстрілювали – їхати туди було небезпечно. Думали, пересидимо, але довелося прориватися. Дорога була надзвичайно складна, та, на щастя, все минулося.
– Як взагалі вас життя у Херсон занесло? Ви ж народилися у Кривому Розі.
– Мій рід звідти походить. Все почалося з того, що мої батьки познайомилися у Дніпропетровську, де разом навчалися. Батькові прийшла рознарядка у Кривий Ріг, мама поїхала за ним. Саме там вони почали працювати шахтарями.
– І мама також?
– Так. Мама теж спускалася під землю. У центрі Кривого Рогу, поруч із нашим будинком, розташовувалася шахта "Гігант-Глибока", де батьки й працювали.
– Ви могли стати шахтарем?
– Ні, питання династії не підіймалося у нашій сім’ї. Життя пов'язало мене із шахтою тільки через багато років по тому, коли я став футболістом Шахтаря. Найцікавіше в іншому – за усе життя я жодного разу не був під землею і навіть не уявляю, що це таке. Знаю тільки, що це пекельно важка праця.
– Олександр Поллак, який за Шахтар грав набагато раніше, розповідав: "Програли ми якось і нас під землю відправили. Треба було повзти тунелем висотою 80 сантиметрів. Спустилися ліфтом і почалося… Навіть паніка трохи була, переживали. Вийшли на світло – всі мокрі і чорні. Ошенков каже: "Ось так, хлопці! Подивіться, яка тяжка робота".
– На нас по-іншому тиснули. Коли команда грала погано, постійно лякали: "Завтра буде зустріч із шахтарями. А там хлопці прості, за словом у кишеню не лізуть". Лозунги керівництва вже не працювали, але в моральному плані такі зібрання мотивували. А взагалі у Донецьку нас обожнювали – від людей чули тільки позитивні слова. Насправді мені пощастило, що я грав у двох дійсно футбольних містах. У Харкові та Донецьку вболівальники були фанатичними.
"Поставили на вагу – під 90 кілограмів заважив. Рама оттакенна"
– Футболом займатися ви починали у Кривому Розі?
– Бігав там по місцевих сквериках. Однак батьки невдовзі переїхали у Херсон. Саме там все по-справжньому зародилося. Одного дня на стадіоні до мене підійшов дядько і запитав, скільки мені років і чи не хочу я футболом займатися. Пригадую перші враження від секції – усі такі футболісти серйозні, а мені лише 10 років і я з вулиці прийшов. Проте через рік вже тренувався з хлопцями, старшими на два роки. Серед них були Роговський та Серебрянський, з якими я потім зустрівся на професіональному рівні. Утім з футболом у мене не склалося з першої спроби.
– Чому?
– У 17 років ми закінчили навчання, мене нікуди не взяли. У Херсоні фізкультурного інституту не існувало, тож вихід був один – йти у спортроту. Вручили повістку і відправили у Севастополь: "Служитимеш три роки моряком на крейсері "Жданов". У пункті розподілення в Криму пощастило. Я мав два спортивні розряди, зокрема і з боксу – мій батько був чемпіоном України у своїй вазі, а потім тренував мене. Я навіть обласні змагання у Херсоні виграв. Та справа не в цьому. Зробили заміри і запропонували піти у морську піхоту. Два роки служби – це краще, ніж три на тому крейсері.
– Про футбол залишалося тільки мріяти?
– У нашій частині акцент робили на іншому: рукопашні бої, біг з навантаженням, захисні комплекти. Важка служба, яка зробила з мене чоловіка. Після армії повернувся додому, прийшов у Кристал. Мене поставили на вагу – під 90 кілограмів заважив. Рама оттакенна, сорочка тріщить. Я чим займався? Тільки гирі носив і бився. Якщо тепер молодь паркуром займається, то моє покоління могло похвалитися м'язами, дурною головою і бійками на танцмайданчиках.
– Кулаки у хід часто йшли?
– Якщо почну про це розповідати, то нам треба буде взяти пайок і засісти тут на тиждень. Словом, я пройшов багато.
– У такій формі Кристалу ви не підійшли?
– Тренер глянув на мене і забракував. Довелося йти на суднобудівний завод. Після школи я вже виконував там функції збиральника корпусів металічних суден. Працював в основному зваркою та кувалдою. Керівник заводу любив футбол, ми мали свою команду. Навіть на першість міста заявилися і виграли Зимовий кубок Херсона. Так трапилося, що саме у той час Кристал покинув таранний форвард Володя Андрієвський. Команда потребувала заміни. Помітили мене, взяли на збори – я вже важив не 90 кілограмів, а 80.
"Чудака дістали з бочки, він вийшов і забив вам, великим майстрам"
– У професіональну команду ви потрапили у 21 рік та ще й із заводу – унікальний випадок.
– Та ще й як потрапив! У заявці на сезон лише 18 гравців. Залишалося одне вакантне місце, на яке претендувало четверо футболістів. Все вирішила гра з Олександрією у Новій Каховці. Ми виграли 2:1. На гол майбутнього міністра МВС Юрія Кравченка я відповів дублем. Після зборів повернувся на завод, заліз у свою бочку. Одного дня чую стукіт бригадира. Виліз, бачу, що поруч із бригадиром стоїть тренер Кристала. Я очам не повірив і сказав, що не маю часу, адже повинен виконати замовлення по зварюванню. Врешті-решт, мене відправили на розмову до керівництва, а за її підсумками перевели у Кристал.
– Ви доволі непогано почали, як для вчорашнього аматора.
– Стартували виїзним турне Полтава – Харків. У Полтаві виграли 1:0, я забив. Далі Металіст Лемешка, який рвався у Першу лігу – і там забив. Через кілька років я потрапив у Металіст і хлопці розповідали про реакцію Євгена Пилиповича на мою тодішню гру: "Чудака дістали з бочки, він зняв рукавиці, покинув зварювальний апарат, вийшов на поле і забив вам, великим майстрам". У цьому весь Лемешко – у жартівливій формі вмів підколоти.
– Ще краще ви проявили себе у наступному сезоні, коли забили 20 голів, відзначаючись у кожній другій грі.
– Десять років мій рекорд не могли перевершити. У 1989-му Едик Валенко 22 за сезон забив. Це при тому, що я чемпіонат не дограв – Шахтар забрав до себе.
– У вас був секрет результативності? Що допомагало вам так забивати?
– Та не знаю! Анатолій Коньков, який потім у Таврії мене тренував, просто казав: "Бондаренко – це людина-гол". Заяєв теж повторював цю фразу. Я міг простояти увесь матч, але свій м'яч забивав.
– Як вас намагалися зупинити захисники?
– А для чого мене зупиняти? Я не бігав. Мене потім Віталій Старухін навчив: "Для чого бігати, Юро? Треба думати. Я постояв 89 хвилин, один гол забив, а наступного дня вся команда в бухгалтерії". Не слід забувати, що це було 40 років тому. У сучасному футболі таке не пройде – не бігати більше не можна.
"Старухін прийняв мене, як рідного, як свого наступника"
– Після такої яскравої гри за Кристал пропозиції посипалися?
– Посипалися. Одночасно отримав три, але найконкретнішим був Шахтар. "Синку, чого бажаєш?" – запитали у Донецьку. А мені 22 роки, я одружився, дитина от-от народиться, мешкаю з батьками. У Донецьку безпосередньо з вокзалу мене відвезли на квартиру. Запропонували 4 варіанти. Я обрав, мені дали ключі і я поїхав на тренування. "Хочеш у Марокко? Летимо на збір туди", – запропонували. А я далі Болгарії ніде не був. І летітиму зі Старухіним, Сафоновим, Звягінцевим…
– У команді зірок швидко адаптувалися?
– Я ще в кінці сезону за дубль встиг зіграти і ЦСКА забив. Усі дивувалися – людину з потяга зняли, а він забиває. Хоча до першої команди ще було далеко. Де я і де Старухін? Потрапити в основу нереально. Уяви себе тренером. Ти маєш Старухіна, який з 26 голами стає найкращим бомбардиром СРСР, виборює для команди срібло, а потім на своєму горбу ще й Кубок… А тут якийсь Бондаренко з вулиці приїхав.
– До Віталія Старухіна спершу зверталися на "ви"?
– Ні, жодних бар'єрів. Віталік – настільки добродушна людина… До сьогодні боляче усвідомлювати, що Бабусі більше немає. Коли мені у 2000-му сказали, що Віталік пішов, я відчув невимовний біль. Ми за рік до цього зустрічалися. На жаль, гірка у нього доля. Старухін прийняв мене, як рідного, як свого наступника. Ми залишалися після тренування і Віталік розповідав мені, як правильно бити головою. Міша Соколовський та Володя Сафонов подавали, а ми головою били. Він же був нижчим за мене на сантиметрів 5. Та виграти у Старухіна верхову боротьбу ніхто не міг.
– Володимир Роговський порівнював Старухіна із Майклом Джорданом: "Він мав унікальну здатність – зависав у повітрі. Підстрибнули начебто разом, всі вже опускаються, а Віталік ще висить".
– Віталік відривався від землі завчасно. М'яч ще там, а він стрибає. Я не раз намагався пояснити сучасним форвардам і захисникам. Важливо вистрибнути раніше за опонента. Вони думають, що треба м'яч дістати у верхній точці. Ні! Якщо ти вистрибнеш першим, з-під тебе ніхто вже не вилізе.
– Гольове чуття це добре, але й передачі хтось має роздавати.
– Зараз виконують якісь "гірки". Хто їх замкне? Як це спіймати? Навіси мають летіти над головами. Треба відгадати, коли м'яч перебуватиме у найбільш доступній точці. Це майстерність футболіста.
– Хто з оборонців міг вам скласти конкуренцію у грі на другому поверсі?
– Вагіз Хідіятуллін зі Спартака. Недарма у збірній стільки відіграв. Дуже розумний футболіст. У нас були хороші стосунки за межами поля, хоч під час матчів ми рубалися у повітрі.
"Перед грою грузини прийшли до нас із мішком грошей"
– Шахтар вашої епохи тренував Віктор Носов. Що за людина?
– Золота! Єдина проблема – занадто м'який. Він просто потрапив у складну ситуацію. Змінив Володимира Салькова, який раніше виграв срібні медалі та Кубок – і пішов на підйомі. Керівництво вирішило призначити Носова головним, який до цього асистував Салькову. Подекуди авторитету Віктору Васильовичу не вистачало.
– У 1980-му Шахтар грав із Зенітом – одразу двоє гравців вашої команди почергово зіткнулися з воротарем Олександром Ткаченком. Спочатку кіпер зламав вас, а потім і Сергія Морозова, який згадував: "Ткаченко полетів на вихід прямою ногою. Руками спіймав м’яч, а ногу виставив уперед". Натомість у газеті "Вечірній Ленінград" написали, що це гравці Шахтаря атакували кіпера. Кому вірити?
– Це ж Ленінград – хто там пенальті господарям поставить? Ткаченко зламав мені два ребра, а пізніше збив і Морозова, який мене замінив. Навіть колись фотографію бачив – коліно Ткаченка залізло у мої ребра. Але який пенальті? Пригадую, якось я свого воротаря травмував – вдарив на тренуванні так, що Юра Дегтерьов руку зламав. Я так хвилювався через це, що місця собі знайти не міг.
– Недалеко втекли і московські літописці. Подейкують, що у тому ж 1980-му Шахтар навмисне програв Спартаку в обмін на поїздку в Марокко.
– Брехня! Скажу відверто – у своїй кар'єрі я жодного разу не брав участі у таких іграх. Хоча одна спроба таки була. Гурія із Ланчхуті вилітала, а моя Таврія перебувала серед лідерів. Напередодні гри грузини прийшли до нас у готель із мішком грошей. Ще був випадок у 1987-му, коли ми вийшли у півфінал Кубка СРСР. У Сімферополь приїхало мінське Динамо. Із Москви дали вказівку – маємо програти. Я, Причиненко та Юрковський відмовилися грати. "Якщо буде момент, я не схиблю", – попередив я.
– У фіналі все ж грало Динамо – ви поступилися 0:2. А як з Гурією зіграли?
– Коньков все побачив. Покликав у перерві до себе: "Якщо ти думаєш, що я нічого не помічаю – ти помиляєшся". Я все зрозумів – вийшов, забив, ми 4:0 виграли і поїхали. А взагалі здати гру дуже важко. Це ж так помітно збоку. Тому менше треба вірити цим байкам.
"У Донецьку дощ пройшов, а білизна вже чорна"
– У 1981-му ви покинули Шахтар. Чому?
– Через сімейні проблеми. Ми мешкали у центрі Донецька в одному будинку з Роговським, Чановим та Грачовим. Екологія жахлива – дощ пройшов, а білизна вже чорна. Бачив, як на машині грязюка стікає смугами? Із випраною білизною щось схоже було. Син почав сильно хворіти. Мені порадили – негайно змінюй клімат. І я поїхав у Крим.
– Російський тренер Ігор Волчок в інтерв'ю скаржився на Конькова та Заяєва і називав Таврію найгіршою командою. Вам як з ним працювалося?
– А я такого тренера і не пригадую. Пам'ятаю, що у людини було прізвисько "Перукар", яке, здається, все про нього каже. Не хочу ображати інших тренерів, якщо порівнюватиму їх з Волчком. Людина просто не давала працювати Конькову.
– Для Анатолія Дмитровича то був самостійний тренерський дебют.
– Волчок був проти: "Це я головний – мене Москва призначила". Анатолій Дмитрович владнав усе завдяки своєму авторитету – український тренер повинен тренувати українську команду. Волчок зібрав речі, його відвезли на вокзал і більше не бачили. А Коньков відпрацював у Таврії класні півтора роки. Я теж відіграв два результативні сезони і знову отримав запрошення з Вищої ліги. Вирішив порадитися з Коньковим: "Я так звик до Таврії, хочу залишитися". Натомість тренер розповів, що невдовзі він та ще семеро гравців покидають команду. І додав: "У Вищу лігу не кожного двічі запрошують. А в Таврію ти завжди зможеш повернутися".
– І ви поїхали у Харків.
– Хороший період, який теж не був позбавлений підводних каменів. Головний підводний камінь – Леонід Ткаченко. Помічник Лемешка, який тільки спав і мріяв, щоб підсидіти Євгена Пилиповича. Людина мала прямий вихід на секретаря обкому, який курував команду. Копав під Лемешка і таки закопав.
– Попри веселу вдачу та тренерський талант, ви пішли з Харкова через конфлікт з Лемешком?
– Євген Пилипович – велика людина та прекрасний тренер. Один із найчесніших, кого я зустрічав у житті. Проте інколи міг дозволити собі надмірну гостроту у висловлюваннях. Після спарингу з Дніпром у 1986-му публічно пройшовся по мені. Я не стримався, зірвався і не добираючи слів відповів тренеру. Згодом приїхав додому і сказав дружині: "Збирай речі, їдемо з Харкова".
– Поговорити на холодну голову не хотіли?
– Ні з ким не прощався, поїхав геть. Повернувся через два тижні, здав квартиру. Тоді й зайшов до Пилиповича, сіли у тренерській. Я визнав, що не мав права казати таке за жодних обставин. Щиро попросив пробачення, але сказав, що у команді не залишатимуся і їду в Таврію.
"Лобановський нереально допоміг"
– У Металісті ви застали легендарного Юрія Тарасова. Ваш партнер Геннадій Дегтярьов розповідав: "Юра не вмів ні пробити, ні зупинити, ні віддати. Зате мав нереальну пристрасть і безстрашність. Його захисники боялися! І так у всіх матчах, з ким би ми не грали. А забивав як! Навіть задом".
– Юра – дійсно дерев'яний хлопець. Зате як він бив! Ніхто не знав, куди полетить м'яч. Бив з носка, м'яч йому у п'ятку потрапляв і залітав у кут воріт. Тільки я пам'ятаю півдесятка голів, які залітали після випадкових рикошетів від Тарасова. Унікальний футболіст.
– З колективом у Харкові пощастило?
– Дуже дружній! Як і у Шахтарі. Лінке, Сивуха, Крячко, Якубовський, Лозинський, Камарзаєв – прекрасні хлопці. Коли такі люди тебе оточують, грати погано не можеш.
– І все ж далі була Таврія, де ви попрацювали з наставниками старої школи Полосіним та Соловйовим.
– Полосін запам'ятався тим, що від дзеркала не відходив. Постійно зачіску поправляв і милувався собою. Соловйов раніше у Динамо працював. Але то було давно. Тренер-інтелігент, який навіть голос не підвищував. Та що він міг зробити у Таврії? У нас брутальна друголігова команда була.
– Ви рано закінчили – у 30 років. Що за травма?
– Порвав ахілл у Херсоні. Тоді Кристал очолював Павло Садирін, ми тренувалися у Леселідзе. Мені наступили на п'яту, хоча претензій жодних – той хлопець випадково це зробив. Пригадую тільки, що нога повисла: "Павле Федоровичу, здається, гайка". Лікар каже: "Підніми ногу". А я не можу.
– Як вийшли із ситуації?
– Неподалік тренувалося київське Динамо з Лобановським. До речі, Валерій Васильович мене запрошував у свою команду у 1983-му. Але де я і де Динамо? Розумів, що не витримаю. Так от тоді із травмою Лобановський нереально допоміг. Організував автомобіль, у Києві мене забрала швидка, а потім прооперували у лікаря Левенця, який у різний час допомагав Яковенку, Юрану та Золотницькому з важкими травмами.
"Зустрічай потяг. Передам Байдачному паличку для сліпих"
– Вам 30, але футболу більше немає. Що далі?
– Прийшов у школу Кристалу, а директор каже: "Юро, у мене 8 тренерів. Куди я тебе візьму?" То був шок – не міг знайти роботу у рідному місті.
– З дітьми не попрацювали, зате відкрили Україні Олександра Головка.
– Сашко, як і я свого часу, спортивну школу закінчив, однак залишався без команди. Хлопець свій, батьки працювали у порту. А я тренував команду морехідного училища на першість міста. Попросили переглянути Головка у справі. Випустив його на другий тайм. Боже, а він як побіг! Я кричав: "Зупиніть його!" М'яч відбирає і летить забивати. Паралельно я грав за колгосп у Новомиколаївці. Взяв Сашка туди. Йому 18 років, худенький такий. З часом змужнів там, фізично додав.
– Порадили його у Таврію?
– Спочатку я пропонував Анатолію Байдачному у Кристал. "Юро, не мороч голову. У мене 6 майстрів спорту у складі", – відповів тренер. Я все одно переконував: "Візьми нашого херсонського хлопця, який гратиме за тарілку супу". Не погодився. Я розумів – ще рік і Головко пропаде. Набрав Заяєва, з яким мав особливі стосунки. Я називав його "Папа" і звертався на "ти". Попросив переглянути Сашка у справі. Домовилися, що за три дні Заяєв віддзвонить.
– Віддзвонив?
– 5 днів минуло – тиша. Вже мама почала хвилюватися: "Юро, куди ти сина відправив?" Подзвонив Анатолію Миколайовичу: "Зустрічай найближчий потяг. Передам Байдачному паличку для сліпих. Як він не розгледів талант? Хлопець через три роки гратиме у збірній України". Так і сталося – спочатку його забрали у Динамо, потім збірна, а далі усі все знають.
– На ваших очах зростала Катя Серебрянська, олімпійська чемпіонка з художньої гімнастики.
– Так, Катя – донька Олега, з яким ми усе життя зналися. Її олімпійська медаль – заслуга Олегової дружини Люби. Вона у доньку душу вкладала. На жаль, контакт із Серебрянським я втратив – він десь у Криму мешкає.
– Як ви звикали до життя без футболу?
– Дядько запропонував влаштуватися у морехідне училище. А я ж моря раніше й не бачив. Зате після цього життя так повернулося, що я моряком став. Мій дядько Олег Ванденко був капітаном барка "Товариш". Брав участь у вітрильних регатах – у 1991-му та 1993-му я ходив у море разом із ним.
– У яких краях бували?
– Простіше сказати, де я не був. Наш барк починав подорож у Стамбулі, а далі Пірей, Генуя, Мальта, Сеута, Ла-Корунья, Ла Валетта, Бордо, шість портів Німеччини, Ньюкасл…
– Стали своїм у морі?
– Я у морі красень! Звик та адаптувався. Під час регати знаходив час і для спорту. Кожних 4-5 днів новий порт, зупинка, а там футбол та волейбол. У морі я почувався щасливим, як колись у футболі.
показать скрыть