"Фергюсон був маестро в одному": легенда МЮ Ерік Кантона і його відверта історія про життя, війни і межу смерті

14 октября 2018 416 Читати українською
"Фергюсон був маестро в одному": легенда МЮ Ерік Кантона і його відверта історія про життя, війни і межу смерті
Ерік Кантона у видатній компанії екс-зірок Манчестер Юнайтед Бекхема та Коула

Екс-форвард МЮ і збірної Франції Ерік Кантона написав текст про своє іспанське походження для The Players Tribune. Автор програми на каналі Eurosport також озвучив свій сенс футболу та життя.

Ерік Кантона – особистість значно більша, ніж просто крутий футболіст. Актор, хуліган, функціонер, провокатор, підприємець, ведучий. "Король Ерік" забив 77 голів за 171 матч у складі Манчестер Юнайтед, а також 19 разів відзначався за збірну Франції, провівши 45 матчів. Однак усього цього могло не бути, якби його предкам пощастило трохи менше. Ось його нова відверта та натхненна історія.

Топ-10 гравців Манчестер Юнайтед, які грали під 7-м номером – від Беста до Депая

"Футбол дає сенс твоєму життю

Я дійсно в це вірю. Утім твоє життя, твоя історія, твоя сутність також наділяють сенсом твій футбол. Тут я хочу розповісти про декілька речей, які я ніколи не обговорював. Прагну розповісти історію, яка сформувала мене саме таким, як я є. Це сталося навіть ще до того моменту, коли я народився.

Ми повинні повернутись у 1939-й рік, коли в Іспанії тривала громадянська війна. Мій дід з материнської лінії походив з Барселони і боровся проти диктатора Франко аж до гіркого кінця. Наприкінці війни він опинився в розшуку. У нього було якихось декілька хвилин для втечі перед тим, як солдати націоналістів захопили місто. Йому довелось перетнути Піренеї пішки, аби дійти до Франції. У нього не було часу для того, щоб належно попрощатись.

Ерік Кантона, громадянська війна, Барселона, біженці

Це був кінець. Життя або смерть

Перш ніж піти, він відшукав свою дівчину і запитав, чи готова вона йти за ним. Йому було 28 років, їй 18. Вона повинна була залишити родину, друзів – все. Однак її відповідь прозвучала ствердно: "Так, звичайно". Це була моя бабця.

Вони втекли до табору біженців в Аржеле-сюр-Мер на узбережжі Франції. Там прийняли понад 100 тисяч людей, які втекли з Іспанії. Ви можете собі уявити, що б трапилось, якби Франція депортувала всіх їх? Французи проявили співчуття, тому що людство завжди мусить співчувати тим, хто страждає. Мої дідусь і бабуся прибули ні з чим. Повинні були починати своє життя заново.

Незабаром біженці отримали можливість працевлаштування на будові дамби Сент-Етьєн-Канталес. Таке життя іммігрантів. Ти йдеш туди, куди треба. Робиш те, що мусиш. І вони пішли. Заробили на своє життя. Моя матір народилась там через декілька років. Потім сім'я перебралась у Марсель.

Ця історія у моїй крові

Вона сформувала мене як людину. Однак вона існувала у моїй голові, немов сон. Не було жодних фотографій їхніх труднощів, лише одні історії. Не існувало нічого з тих часів, до чого можна було торкнутись. Проте у 2007-му році в Мехіко знайшли знаменитий "Мексиканский сувенір" фотографа Роберта Капи. У цих старих ящиках було 4500 негативів з часів громадянської війни в Іспанії. Їх шукали понад 60 років. Ніхто не знає, яким чином вони потрапили в Мексику.

Мені стало дуже цікаво, тому я з дружиною поїхав у Нью-Йорк, де їх показували на виставці. Більшість фото були крихітними негативами. Тисячі. Потрібно було дивитись на них крізь збільшувальне скло. Та декілька фото в центрі виставки були величезними – 3 метри заввишки. Люди на фото мали розміри натуральної величини. Здавалось, ніби ви можете до них досягнути і торкнутись.

І тоді я побачив свого дідуся. Неможливо, правда?

Там, однак, він дійсно був. Ще молодий хлопець. Я був переконаний, що це він. Хоча не міг бути впевнений на 100 відсотків, адже ніколи не бачив його таким молодим. Коли виставка відбувалась у Франції через декілька місяців, я взяв з собою маму. Там знову був цей молодий чоловік. Запитав у неї, чи це дійсно він. І вона відповіла: "Так, це справді він. У той час, коли вони тікали через гори". Це було неймовірно.

Уявіть собі, що б сталось, якби в мого дідуся не вийшло?

Або, якби бабуся не пішла за ним. Можливо, моєї матері не було б. Може, не існувало б мене. Однак це лише половина нашої історії. Є інша світлина, яка сформувала мене.

Мої прадіди з боку дідуся також були іммігрантами. Прибули до Франції із Сардинії. Втікали від бідності у 1911-му. Через 3 роки після цього мого прадіда покликали служити в час Першої світової війни. Він пережив настільки велике отруєння газами, що решту свого життя змушений був курити евкаліпт, аби могти дихати.

Його син, а мій дід воював на боці Франції у Другій світовій війні. Коли він повернувся, став будівельником. Зрештою, він назбирав достатньо грошенят, аби купити собі шматочок землі в Марселі. Мій батько був на той час підлітком. На цій землі була маленька печера. Вони повинні були десь жити, поки дід не збудує дім, то що ж вони зробили? Це просто.

Оселились в цій печері на 2 роки

Єдиним джерелом тепла там була кухонна піч. Це звучить як легенда, яку твоя родина розповідає про ті "давні часи". Однак існує фото, зроблене у 1956-му році. На ньому мої дід, бабуся та батько сидять у печері, накриті ковдрами.

Мій дід будував роками. Спочатку постав альков, потім невелика тераса. Пізніше над цим всім він збудував будинок для моїх батьків. Це дім, в якому я виріс. Моя спадщина і кров. Один із моїх перших спогадів пов'язаний з носінням десяти мішків з піском на вершину пагорба, адже ми все ще будувались. Лише після цього мені дозволили грати у футбол.

Вдень батько будував дім, а вночі працював медбратом у психлікарні

Навіть ця частина моєї історії має особливий сенс. Була одна причина, через яку мій батько став медбратом і працював у цьому конкретному місці. Усе тому, що його хрещений батько був пацієнтом цієї лікарні. Його звали Совер, і він доводився братом моєму дідові. Під час Другої світової війни він 5 років провів у полоні. Отримані внаслідок цього травми привели його у лікарню Едуар Тулуза. Мій батько був надзвичайно близьким зі Совером, і це надихнуло його стати медбратом у подібному закладі. Врешті-решт, він опинився саме в тому відділенні, де був його хресний, тож щовечора займався ним.

Це моя сім'я. Це моя історія. Це моя душа. Я жив по всьому світові. Минулого року придбав сільськогосподарську нерухомість на Сардинії, аби повернутись до коріння моєї родини. Однак я завжди любитиму Марсель всім своїм серцем. Через ці спогади, які мене сформували. Це завжди буде моє місто.

Це моя відповідь тим, хто питає, чому я грав саме так. Футбол дає сенс життю, це правда. Але й життя дає сенс футболу. Я майже ніколи не обговорював мої особисті історії, особливо ті, що пов'язані з дідами та прадідами. Це дуже важко. Коли про це говорю, відчуваю, ніби ангели до мене промовляють.

Ділюсь цією історією з однієї важливої причини

Ми живемо в часи широкомасштабної бідності, війни та імміграції. На світі все ще більше людей, які не можуть собі дозволити футбол, ніж тих, які можуть платити 200 євро за квиток на 1 матч АПЛ чи 400 євро на рік за перегляд ігор на телебаченні. Футбол є одним з найбільших вчителів у житті. Одне з величних натхнень. Однак сучасна бізнес-модель футболу ігнорує величезну частину світу.

Бідним районам футбол потрібен так само, як футболу потрібні бідні райони. Ми повинні підтримувати більш стійкий, позитивний і всеохоплюючий футбол. Зроблю все, що можу, аби допомогти. Саме тому я приєднуюсь до проекту Common Goal як перший наставник. Мета проекту – в тому, аби розблокувати 1% доходів усього футбольного бізнесу і передати їх на користь благодійних організацій. До нього вже долучились 60 футболістів.

Це красиво тому, що серед них гравці великих і маленьких клубів, чоловіки і жінки з чемпіонатів по всьому світу. Футбол повинен бути для людей. Це не має бути утопічна ідея. Не існує причин, чому основні актори цієї гри не можуть об'єднатись для підтримки соціального аспекту футболу. Усі ми, незалежно від того, бідні чи багаті, незалежно від того, іммігрантами є чи корінними мешканцями міст у десятому поколінні – знаходимо ту саму просту радість від гри. Говоримо однією мовою. Відчуваємо такі ж емоції.

Як я почувався, граючи за Манчестер Юнайтед?

Постійно отримую ті самі питання щодо моєї кар'єри. Чому мені так добре вдавалось виконувати свою роботу в Юнайтед? Люди очікують комплексних відповідей. Думаю, що вони шукають якусь таємницю. Однак відповідь дуже проста.

Сер Алекс Фергюсон був маестро в одній штуці: коли б ми не виходили на поле, цьому передували години і години праці, а ось на полі ми отримували дозвіл бути вільними. Ми відчували абсолютну свободу рухатись туди, де ми хотіли, грати так, як ми хотіли.

Я б не зміг витримати будь-який інший футбол. Що таке футбол, якщо у ньому не йде мова про свободу?

Тому, будь ласка, дозвольте мені задати те саме просте запитання тим, хто керує глобальною грою – футболістам, агентам, спонсорам і функціонерам.

Що таке футбол, якщо мова не йде про свободу? Що таке життя, якщо мова не йде про свободу? Який сенс життя? Думаю, ми всі погодимось, що можемо зробити більше для людства.

Тепер ви знаєте мою історію

Я родом із сім'ї іммігрантів, повстанців, солдатів і робітників. Ми не мали багато речей, коли я був дитиною. Для мене правда життя в тому, що ми знаходимо екстаз у маленьких моментах.

Це може бути простий сімейний пікнік. Чи три пари шкарпеток, згорнуті в м'яч і прив'язані до взуття. Граємо у футбол, коли сонячно. Потім лежимо на траві. Дивуємось усьому і нічому.

Коли я покинув футбол у віці 30 років, знаєте, що я зробив? Для мене це було щось особливе. Я перебрався жити в місто, з якого мої дідусь і бабуся втекли у 1939-му. Я переїхав до Барселони".

"Шкодую, що так легко вдарив тоді фаната "Крістал Пелас". Правила життя Еріка Кантона

Если Вы обнаружили ошибку на этой странице, выделите ее и нажмите Ctrl + Enter
powered by lun.ua
1
час
:
51
мин
Албания
21:45
Франция
Угадай исход матча
Залиште відгук