"Розірвав усі стосунки з росіянами, там нічого не допоможе": Худоб’як – про підтримку України на Кіпрі і особливий гол
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з легендарним екс-капітаном львівських Карпат, який останні три роки проводить у складі кіпрського Етнікоса.
Злочини російських терористів проти України стали болісним ударом для українців у всьому світі. Наші легіонери за кордоном усіма можливими методами привертають увагу до проблем на Батьківщині і закликають світ допомогти.
Ігор Худоб'як проводить свій третій сезон у складі кіпрського Етнікоса. 37-річний українець – капітан та ключовий виконавець команди з Ахни і є лідером Етнікоса за кількістю проведених матчів у чемпіонаті. В останньому з них Ігор відкрив рахунок і продемонстрував футболку з написом "UA", а після гри присвятив гол своїй країні.
– Ігорю, на даний момент сконцентруватися на футболі непросто?
– Було дуже важко виходити на поле майже одразу після нападу Росії. Ми грали 27 лютого у Нікосії. Складно було зібратися, однак я вийшов у стартовому складі, а Етнікос зіграв непогано.
– Після цього ви провели ще два матчі. У понеділок Етнікос переміг, а ви відзначилися красивим голом. Били по воротах свідомо?
– Так, я перебував у непоганій позиції і вирішив пробити. І влучив доволі непогано.
– Коли Роман Безус нещодавно забив за Гент, то на емоціях забув показати завчасно підготовлену футболку. Ви ж своє послання продемонстрували.
– Постановив собі перед грою – якщо заб'ю, то відсвяткую саме таким чином. Напис "UA" на термобілизні зробив маркером безпосередньо у роздягальні перед самою грою. Таким чином хотів висловити підтримку своїй країні.
– В Україні новина про повномасштабне вторгнення Росії ширилася миттєво – когось розбудили російські ракети, дехто дізнавався про бомбардування з новин. Як до вас дійшла тривожна звістка?
– Зазвичай ми прокидаємося доволі рано – о 06:15-06:20, адже шкільні заняття у дітей розпочинаються о 07:30. Мене розбудив будильник, я традиційно відкрив новинні сайти. Перша реакція – шок. І навіть паніка. Я не міг у це повірити, в голові цей факт просто не вкладався. Передусім зателефонував батькам, адже у перший день, 24 лютого, відбулися ракетні удари по івано-франківському аеродрому. Хвилювався чи усе гаразд з батьками.
– За Етнікос виступають представники понад десяти країн. Ви та ваш земляк, тренер воротарів Олег Венчак, отримуєте підтримку від колективу?
– І я, і Олег завжди можемо розраховувати на допомогу. Перед згадуваним матчем 27 лютого мене попросили принести український прапор. Його передали нашим фанатам, а ті підготували банер з написом "Oleg&Igor be strong". В Етнікосі існує традиція – за 4-5 годин до кожного поєдинку збираємося на обід. Перед тією грою у Нікосії президент клубу попросив усіх: "Сьогодні треба зіграти для Ігоря та Олега, маємо підтримати їх".
– Президенту Етнікоса також небайдужі наші проблеми?
– Місто Ахна, де базується клуб, свого часу відчуло на собі усі жахіття війни – Туреччина захопила північну частину Кіпру, тут велися бойові дії. Наш президент тоді був маленькою дитиною, але він пам'ятає, як його сім'я втікала від війни. Їм довелося жити у наметі майже два роки. Тому президент, як ніхто, розуміє нашу ситуацію.
– За Етнікос виступають македонець Мартін Богатінов та люксембуржець Тім Халл, екс-футболісти Карпат. Тема України їм не чужа?
– Від них я теж отримую максимальну підтримку. Вони майже щоденно запитують, як Україна, що у нас нового. І Мартін, і Тім з великим теплом згадують Львів, особливо центральну частину міста – дуже вже їм подобалося там.
– Який погляд на війну мають пересічні кіпріоти?
– Коли біда десь далеко, то це сприймається відсторонено. Бойові дії відбуваються не на їхній території, тому нашими проблемами вони мало переймаються. Звичайно, деякі люди підходять і запитують про Україну – ми намагаємося розповісти їм правду. Адже на Кіпрі також багато фейків, вигаданої інформації. Часто вона не відповідає дійсності.
– Один з головних методів для привернення уваги до українських проблем – мирні зібрання. Ви також брали у них участь.
– Протягом перших днів акції відбувалися у кожному великому кіпрському місті: у Ларнаці, Нікосії, Пафосі, Лімасолі. Тут є українська спільнота, ми списалися у фейсбуці, визначили час. У Ларнаці людей було дійсно багато, усі із синьо-жовтими стягами та плакатами: "Support Ukraine", "Stop war"… Ми пройшли ходою по центру міста, вигукували патріотичні гасла, заспівали гімн.
– Раніше ви грали у Росії і, мабуть, зберегли там певні контакти. Не намагалися атакувати тамтешніх знайомих правдивою інформацією і виконувати просвітницькі функції?
– Після того, як я залишив Ростов у 2014-му, коли розпочалася війна на Донбасі, я розірвав усі можливі стосунки з росіянами. Зараз взагалі не бачу сенсу їм щось доводити. Думаю, там вже нічого не допоможе.
– Пригадуючи ваш період у Ростові, ви зустрічалися з негативом чи зверхністю тамтешнього населення?
– До захоплення Криму та агресії на Донбасі усе загалом було нормально. Я зустрічав чимало людей, які підходили на вулицях і казали, що народилися в Україні. Це траплялося також перед та після поєдинків. У когось в Україні жили родичі, хтось мав тут друзів. Словом, жодних проблем. Коли ж Росія окупувала Крим, то ставлення населення дещо змінилося. Росіяни максимально підтримували і толерували загарбання нашої землі. Мені було дуже важко, я почував себе абсолютно некомфортно і незабаром поїхав звідти.
– Війна змінює усіх нас. Певну трансформацію у поглядах ви відчуваєте, навіть перебуваючи далеко від України?
– Це правда, ми змінилися на 180 градусів – я не виняток. Ці зміни настільки глобальні, що їх навіть важко так одразу осягнути. Передусім хочу подякувати кожному захиснику нашої землі. Я пишаюся українцями, гордий бути українцем. Це люди, які готові віддати життя за свою країну і це особлива чеснота.
– Олексій Дитятьєв розповідав, що звертався до вас за допомогою і ви оперативно її надавали. Робите важливі речі на своєму фронті?
– Разом з дружиною Ірою прагнемо бути корисними і допомагати усім, чим можемо. До нас зверталися знайомі, запитували чи можемо допомогти з житлом для переселенців. Нікому не відмовляємо.
– Пересічний українець майже цілодобово з головою занурений у новини. На відстані з цим трохи простіше?
– Я теж заповнюю новинами кожну вільну хвилину. У перші дні читав особливо багато, потім трохи зупинився, адже голова не сприймала стільки інформації. Відчував шалені перепади настрою: то піднесення, то смуток. Як правило, читаю офіційні джерела: соцмережі ЗСУ та Офісу Президента, прагну фільтрувати інформацію. Також дивлюся тут SkyNews: прямі трансляції, цікаву аналітику.
– Символом українського спротиву став Президент України.
– Я дуже погано розуміюся у політиці. Але щодо Володимира Зеленського можу сказати лише одне – він герой України, молодчина. Тримається дуже і дуже добре, дає наснагу своєму народу.
– На Кіпрі ви вже кілька років і, мабуть, задумувалися про те, що робитимете далі. Які у вас плани?
– Скажу відверто, про плани важко вести мову – усі думки зараз про Україну та її війну з Росією. Абстрагуватися від новин важко, ми розмовляємо про цю ситуацію з дітьми. Пояснюємо усе, як є, кажемо їм правду. Тільки обмежуємо їх у суті інформації і у тих жахах, які творять росіяни в Україні. Ми на Кіпрі уже три з половиною роки, діти ходять в англомовну школу. Дарині та Марку тут дуже подобається, методика навчання особливо захоплює.
– Діти однаково спілкуються українською та англійською?
– Вдома використовуємо рідну мову. Буває, інколи граємо у гру і протягом години розмовляємо англійською. Дарині влітку виповниться 14 років – вона перемикається з англійської на українську дуже швидко. Марку, якому буде 8, не завжди з цим просто. Син може три слова українською сказати, а два – англійською. Виходить своєрідний мікс.
– Про плани зараз говорити важко, проте можна не сумніватися, що ви бачите себе у тренерській діяльності?
– Я бачу себе у футболі, хочу залишитися у цій справі і, можливо, займатися тренерством. Повернення в Україну? Не виключаю такого варіанту. Однак передусім хочу, щоб на Батьківщині запанував мир, а далі все налагодиться. І футбол, у тому числі.
показати приховати