"Петровський Спайдермен": голкіпер-рекордсмен УПЛ працював на будівництві, вразив навіть Бущана і дає сигнал Реброву 
Велике інтерв'ю "Футбол 24" з Олексієм Паламарчуком, голкіпером Інгульця, якому вдалося майже неможливе – шість поспіль парируваних пенальті в рамках УПЛ.
Олексій Паламарчук – воротар, якому точно є що сказати. Він не просто став рекордсменом УПЛ за відбитими пенальті – він став символом витримки, працелюбності й віри в себе після 30. Його шлях – це історія про те, як не зійти з дистанції, коли інші давно звернули. Як зберігати іронію, коли навколо тиск. І як кожен матч, кожен сейв робити маленькою перемогою.
Ми говоримо про футбол і життя. Про перші кроки й пізнє визнання. Про табір "Дружба" в команді й "петровського Спайдермена". Про збірну, про Інгулець, про сенс і стабільність, яку дарує дім, родина й французький бульдог.
Це інтерв’ю – не лише про рекорди. Воно про людину, яка вміє дотиснути.
А це – справжнє мистецтво воротаря.
"Думав: навіщо бігати, якщо можна просто стояти в "рамці" й не витрачати багато сил"
– Звідки у вас з’явився інтерес до футболу? Хто чи що надихнуло на цей шлях?
– Ініціатива стати футболістом виходила саме від мене. З дитинства я мріяв грати у футбол. Коли дізнався, що неподалік нашого будинку в Одесі діти займаються футболом, одразу сказав батькам: "Хочу туди". Після цього мене записали – і я почав тренування з командою. Мені дуже подобалося, я справді кайфував. Так і сталося, що досі граю у футбол.
– Чому обрали саме позицію воротаря? Чи пробували себе в інших амплуа?
– Щодо того, чому став воротарем – усе вийшло доволі спонтанно. Один із голкіперів у команді захворів (це ще були юнацькі роки), і ніхто не міг його замінити. Тож я вирішив спробувати себе у воротах. Тоді я думав: навіщо бігати, якщо можна просто стояти в "рамці" й не витрачати багато сил. Але насправді воротарська позиція вимагає чимало енергії – не лише фізичної, а й моральної.
Починав я взагалі як польовий гравець – був спочатку нападником, потім грав у захисті. Потроху спробував себе на всіх позиціях. Але гра у воротах виявилася саме тим, що мені близьке. Зараз не маю бажання змінювати амплуа – воротарська позиція мені до душі.
– Чи була у вашій родині спортивна атмосфера? Як батьки ставилися до вашого вибору стати футболістом?
– Мій батько ще за армійських часів грав у футбол і волейбол. Мама теж багато займалася спортом – дуже любила настільний теніс, бігати у футбол та грати у волейбол. Загалом, батьки були дуже спортивними. У дитинстві ми часто їздили всією родиною на пляж, і саме там я вчився грати в пляжний волейбол. Батько дуже хотів, щоб я став футболістом – йому подобалась ця гра. І зараз він дуже за мене вболіває. Хвилюється, безумовно. Ми часто спілкуємось, обговорюємо матчі. З мамою теж. Вони обоє завжди хотіли, щоб я був спортсменом, але мама ще й наполягала: "Треба вчитись". Навчання мені давалось не так легко, але я старався.
– Як ви згадуєте свої перші кроки у футболі в одеській ДЮСШ-11?
– У ДЮСШ були важкі часи. Якщо порівнювати, як тренуються діти зараз і як це було раніше – різниця є. Нам було значно складніше. Але завдяки великому бажанню та саморозвитку ми досягали свого. Тренери показували, як потрібно, хоча спочатку у мене навіть не було окремого тренера з роботи саме з голкіперами, з позиції воротаря. Згодом така спеціалізація почала потроху з’являтися.
Фактично ми були самоучками. Ті, в кого було справжнє бажання, всі прагнули грати у великих клубах. Я пам’ятаю це дуже добре. Але хтось зміг себе проявити, а хтось – ні. Насамперед усе трималося на великому прагненні грати у футбол. У нас була чудова команда. Було багато перспективних хлопців, але з часом не всім вдалося реалізувати себе. Хтось отримав травму, в когось були сімейні обставини або ще якісь моменти. Із мого віку в тій команді, наскільки мені відомо, лише я залишився у грі.
– Який досвід ви отримали, навчаючись у футбольній школі Ігоря Бєланова?
– Якихось особливих підходів тоді не було – усе залишалося більш-менш таким самим, просто була інша команда. Ми з родиною вирішили змінити школу через фінансові обставини: нова школа фактично була безкоштовною. Тренер зателефонував, поговорив, сказав, що бачить мене у своїй команді. Так я й приєднався.
Були різні технічні завдання, було цікаво, хоча я провів там не так багато часу. Коли переходиш із однієї команди до іншої – клімат загалом залишається той самий. Нічого кардинально нового не було, хіба що трохи відрізнялись тренування. Наш тренер Ігор Семенов тоді сам був воротарем і показував нам певні моменти зі свого досвіду – як воротар може себе проявити, що важливо для цієї позиції. Це було корисно.
– Чи приїжджав Бєланов особисто до школи? Як часто це було, що говорив дітям, які враження залишив по собі? Яким ви запам’ятали цю легенду?
– За весь час, що я пам’ятаю, бачив його лише один раз – на стадіоні "Спартак" в Одесі. Це були якісь показові ігри, на які він приїхав. Але щоб він приїжджав до нас, безпосередньо до учнів – такого не пам’ятаю.
– Хто був вашим першим тренером, і яку роль він відіграв у вашому становленні?
– У моєму становленні, як футболіста, важливу роль відіграв, світла йому пам’ять, Віталій Віталійович Сторожук. Ще з часів ДЮСШ №11 – саме він мене помітив і багато чого заклав у мій подальший профіль футболіста. Він справді багато знав і ділився з нами знаннями. Якби не він – навіть не знаю… Я виріс у непростому районі, але саме Віталій Віталійович показав і навчив багато не лише у грі, а й у житті. Ми спілкувались і поза полем, і з його родиною також підтримували зв’язок. Він дуже мені допоміг. Взагалі, у своєму футбольному житті я вдячний усім тренерам – від кожного я щось взяв, і саме це дало мені змогу розвиватись. Від тренерів воротарів до головних – кожен залишив слід.
– Чим запам’ятались роки ДЮСШ Зелений Гай у Вознесенську?
– Це ще був наш колектив із Бєлановської школи. Тоді команда вилетіла з Вищої ліги. У Першій лізі залишилися лише дві вікові категорії – нашої не було. Тренеру зателефонували та запропонували, щоб ми їздили до Вознесенська й грали за Зелений Гай. Це був цікавий досвід. Приїжджали на стадіон, там навіть співали пісні – пам’ятаю: "Забивай, Зелений Гай!" і подібні. Справді досі у пам’яті. Для мене це була дуже цікава пригода – ми постійно їздили, фактично кожна гра була як виїзна. Подібно до того, як зараз з Інгульцем, коли доводиться проводити матчі не вдома.
– Які спогади залишились з виступів за юнацькі клуби Реал (Одеса), Дністер (Овідіополь), ФК Одеса, Балкани (Зоря)?
– Переходити між різними ДЮСШ було неважко. Ми їздили, грали, було багато знайомих хлопців, з якими вже перетиналися раніше. Батьки також були знайомі між собою. Тобто якоїсь адаптації в класичному розумінні не було – всі всіх знали, атмосфера була дружня. Єдине, до чого доводилося звикати – це підлаштовуватись під футбольний стиль кожного окремого тренера. Треба було грати так, як він це бачив, як він хотів. Напевно, це була єдина складність. Але я добре з цим справлявся. Якщо хочеш гарно грати, то мусиш вчитись адаптуватися – і це важливо в будь-якому віці. Загалом, було багато переходів, але поруч завжди існували люди, які допомагали. Атмосфера в командах була класна, хлопці – всі свої. Це багато означає.
"Нехай хтось може сміятись, але мені б хотілося потрапити до збірної України"
– Чи був у вашій кар’єрі момент, коли хотілося все покинути? Якщо так – що втримало?
– Ні, такого не було. Мотивація, бажання і сили – в мене цього дуже багато. Хочеться проявлятись кожного дня на тренуванні і показувати якнайкращі результати. Я розумію, що можна розвиватись у будь-якому віці, якщо є велике бажання. Хотілося б іти далі. Можливо, отримати шанс перейти в інший клуб. За ціль, нехай хтось може сміятись, але мені б хотілося потрапити до збірної України. Як, наприклад, Юрій Паньків з Олександрії це зробив. Він – живий приклад. У Європі теж є багато таких прикладів. Чому б і ні? Немає нічого неможливого – я в це вірю.
– Ви пам’ятаєте той момент, коли вперше вийшли на поле перед великою аудиторією? Що тоді відчували?
– Запам’яталося. Я грав за ФК Дністер. Ми мали матч Першої ліги на виїзді проти Буковини. Мене поставили на гру – для мене це був свого роду дебют. Ми тоді зіграли внічию 2:2. Коли виходиш на стадіон перед такою кількістю вболівальників – атмосфера просто неймовірна. Стадіон, звісно, не був повністю заповнений, але людей було багато, і ця різниця відчувалась. Ніжки аж підкосилися. Виходиш – а люди кричать. Місцями навіть було страшнувато, але водночас це кайф – відчувати, що за тебе вболівають, навіть проти. Вболівальники – це щось особливе. Я тоді ще помилився при одному з пропущених м’ячів. Але емоції від того матчу запам’яталися на все життя.
– Як саме відбулось ваше приєднання до Чорноморця на початку 2020 року?
– Я приєднався до Чорноморця у міжсезоння. Мені подзвонив Ігор Шуховцев – ми працювали разом у Балканах, вже були знайомі. Він запропонував мені приїхати, подивитися на себе, перевірити свої сили. Я дуже хотів потрапити до одеської команди – з дитинства ходив на стадіон, вболівав за Чорноморець. Думаю, кожен одесит, який грає у футбол, мріє виступати за цей клуб. Потім мені зателефонував Маркевич-молодший. Сказав, що вони хочуть бачити мене в команді. У той момент я був щасливий.
Герої 90-х. Ігор Шуховцев: "Я - бійцівський собака, який завжди гриз землю. І цим пишаюся"
Після зимової паузи нас зібрали, я якраз відновлювався після травми, але вже підійшов до повноцінного тренування. Коли приїхав на базу, мені одразу згадалося, як у 15 років намагався потрапити до дубля, але тоді не склалося. А тепер, коли вже в дорослому віці опинився там, побачив фотографії легенд – це було дуже приємно. Це залишилось у пам’яті. Я був щасливий бути частиною такого клубу й дуже хотів себе проявити.
– Як ви оцінюєте свій досвід у складі одеської команди?
– Щодо самих виступів – оцінюю себе не надто високо, хотілося б краще зіграти. Але я допоміг команді вийти до Прем’єр-ліги. Це був важкий шлях у Першій лізі, плюс зміни тренерів, одразу після карантину, – усе це далося нелегко, особливо морально. Карантинні матчі без уболівальників були дуже сумними. Попри це, я залишився частиною історії клубу. Вболівальники досі пишуть, спілкуються, кажуть, що хочуть бачити мене знову в Чорноморці. Дуже приємно, що мене пам’ятають і вірять, що я ще можу зіграти за цей клуб.
– З ким ви найбільше з того складу спілкуєтесь?
– Найбільше з того складу я спілкуюсь із Віктором Лиховидьком – він зараз, здається, грає десь у Польщі. Також підтримую зв’язок із Владиславом Клименком, він зараз у Карпатах, та з Артуром Авагімяном. З Варакутою ми взагалі дуже добре спілкувались – жили поруч в Одесі, майже щодня бачилися. Зараз теж на зв’язку. Безумовно добре тримаємо контакт із Путрею і Брагару. З тими, хто був у клубі тимчасово, приїжджав в оренду – ми не настільки близько познайомилися, але на футбольних полях зараз зустрічаємось, вітаємось. Стосунки залишилися добрі.
"Я дебютував у віці 30 років, але, отже, так і мало бути"
– Що ви відчували під час дебюту в Прем’єр-лізі у матчі проти Зорі?
– Я був щасливий, що мені дали шанс. Прем’єр-ліга – це зовсім інші емоції, інший рівень. Трохи хвилювався, хоча сам собі розумів: чого вже нервувати? Треба виходити спокійно грати. Звісно, було побоювання – а раптом помилка… Але згодом я заспокоївся і розслабився.
Ми тоді програли 0:3, але цей матч мені все одно запам’ятався. Дебют є дебют. Коли ставиш собі ціль і крок за кроком до неї йдеш, а потім вона здійснюється – це дуже приємне відчуття.
Я дебютував у віці 30 років, але, отже, так і мало бути. На все є причина – отже, саме в цьому віці я був готовий.
– Якщо повернутись у день вашого дебюту – що б ви сказали собі тоді?
– Напевно: "Треба було відбити пенальті!" (Сміється). Я намагався виконати все, що від мене вимагали на полі. Але Зоря тоді була сильнішою. У нас була більш молода команда, і трохи не пощастило. Здається, у суперника було навіть більше бажання перемогти.
– Який матч ви ніколи не забудете – не через рахунок, а через відчуття?
– Кожен матч для мене – особливий по-своєму. На кожну гру виходиш і викладаєшся повністю. Я не можу виокремити якийсь один конкретний матч – для мене всі важливі. За кожним стоїть багато проробленої роботи.Ти проходиш шлях: виходиш, відіграєш – бувають і невдачі, і успіхи. Але все це – в скарбничку досвіду. З кожною грою намагаєшся прогресувати в чомусь. Тому, якщо брати всі матчі за кар’єру – починаючи ще з аматорського рівня – я б не виділяв жодного, як особливого. Кожен із них має значення.
– Чому не склалося з клубом Гірник-Спорт у 2022 році?
– Усе почалося з того, що в Чорноморець прийшов Григорчук і прибрав мене з команди. Хоча в мене ще був чинний контракт на рік, на мене вже не розраховували. Я почав шукати нову команду – написали як футболісти, так і тренер, і запропонував спробувати свої сили в Гірнику-Спорт. Тоді було дуже мало варіантів, і часу теж – потрібно було швидко знайти клуб. Якраз почалась повномасштабна війна. Якщо чесно, я навіть не думав, що в такій ситуації взагалі буде футбол. Довелося йти працювати – підпрацьовував на будівельному майданчику, бо потрібно було годувати себе і родину. Це був непростий, але цікавий період.
Пам’ятаю, як 23 лютого ми їхали з двома друзями до Одеси. Під Херсоном у нас зламалась машина, але ми все ж доїхали десь о другій ночі. А вже о четвертій ранку почалися вибухи, сирени…Згодом з клубу нам написали, що більше не можуть виплачувати зарплату, що фінансово існування команди під загрозою, й нам потрібно шукати нові варіанти.
"Звик до того, що у нас дуже амбітний президент, який хоче і так, і сяк"
– Як склалися обставини вашого переходу до Інгульця?
– Згодом на зв’язок вийшов Богдан Романович Шуст – запропонував перейти в Інгулець. Я дуже зрадів, бо сильно хотів грати й розвиватись далі. Тоді ще ніхто не знав, чи взагалі відновиться чемпіонат, всі просто працювали, бігали на місто, підтримували форму хто як міг. Але цей шанс з’явився – і я одразу вхопився за нього. Мені надіслали документи з Гірника-Спорт поштою, і все швидко вирішилося.
– Які враження залишилися після дебютного матчу за нову команду проти Металіста?
– Тоді ми зіграли внічию 1:1. Було круто – грали в Ужгороді. Я не очікував, що так швидко отримаю шанс. Спочатку на мене розраховували як на другого номера, але я чекав і розумів: якщо випаде нагода вийти в старті – треба за неї вчепитися. Я виклався на максимум.
Хоча мені тоді забили пенальті, матч склався добре – і для мене, і для команди (Сміється). Нічия тоді була непоганим результатом. Цей поєдинок дуже запам’ятався – дебют у новій команді, знову в Прем’єр-лізі. Ти йдеш до цього, і коли отримуєш шанс – повинен використати його. Так склалося, що я поки ще в Інгульці граю (Усміхається).
– Інгулець відомий своєю нестандартністю – і в стилі керівництва, і в підходах до комунікації. Як ви відчуваєте цю специфіку зсередини?
– Я вже звик до цього. Звик до того, що у нас дуже амбітний президент, який хоче і так, і сяк. Він сам розуміє, що не все може зробити для футболістів, плюс ще є свої нюанси зі стадіоном – із документацією, з дозволами. Ми, гравці, знаємо не так багато. Нам майже нічого не пояснюють, просто їздимо на виїзди. Десь через пів року після приходу в команду я зрозумів, що вже адаптувався. А коли приходять молоді, то запитують: "Як ви тут взагалі живете?", "Як будуєте рутину?". Я їм відповідаю: "Якщо хочеш грати – до всього треба звикати". У нас є більярд, карти, екрани, тренажерні зали, тренувальні поля, перегляди матчів – жити можна.
– Колишній гравець Інгульця – кіпер Артем Малиш – якось зізнався в одному із інтерв’ю, що життя на базі для нього схоже на "тюрму", і саме це підштовхнуло його серйозно вивчати ІТ, бо він відчув, що повністю залежить від футболу й більше нічого не вміє. З бази до міста – далеко, й дістатися до Олександрії не так просто.
– Я от буквально щойно приїхав із Олександрії – їздив просто погуляти. Якщо ти молодий і тобі справді хочеться грати та розвиватись у чомусь, то ти можеш працювати над собою – і в футбольному плані, і в особистому. Головне – без жодних відмовок. Є багато можливостей для саморозвитку. Але Артем обрав для себе свій шлях – ІТ-сферу. Це його вибір. У нас, до речі, багато хто також чимось займається поза футболом: хтось читає книжки, хтось грає в шахи. Зранку приїжджаєш на базу – а там уже хтось сидить, грає в нарди чи просто спілкується. Життя там є. Так, важкувато, але до всього звикаєш. З часом адаптуєшся.
"Жартую над захисниками: "Я вже й сам можу заробити пенальті – ваша допомога не потрібна"
– Ваша серія відбитих пенальті почалася з матчу проти Карпат. Рекорд УПЛ ви встановили у матчі-відповіді. Символічно?
– Щось в цьому є. Якось так склалося, що серія відбитих пенальті почалася саме з удару, який пробивали Карпати. І рекорд я встановив, знову ж таки, у матчі проти них. Але серія ще триває, і хочеться продовжувати її.
Цікаво, що на момент нашої першої зустрічі наш тренерський штаб уже перейшов до Карпат, і ми грали проти них. Як сказав тоді Лупашко – це була принципова гра, адже він провів в Інгульці багато років як футболіст і як тренер. Атмосфера була напруженою. Саме тоді я відбив пенальті від Невеса і, можна сказати, "спіймав кураж".
– Як ви безпосередньо готувалися до матчу-відповіді? Чи очікували, що вам знову пробиватимуть?
– Звісно, я перед матчами переглядаю, хто і як виконує пенальті. За кілька днів до гри мені телефонував батько й запитував: "Ти дивився, як Карпати били пенальті у ворота Чорноморця? Бруніньйо два забив. Я відчуваю, що буде пенальті – готуйся, розбирай", – сказав він. Так і сталося. Власне, сам заробив пенальті, бо збив гравця, і мав виправити ситуацію. Приємно, що в мене вийшло його обіграти.
– Жартують, що ви збили спеціально, адже дуже хотіли встановити рекорд.
– Можливо, і так. Після матчу в мене запитували про це. Я бачив, що в студії на телебаченні теж обговорювали момент. Розмови точились навіть в автобусі. Але до останнього всі мовчали, а тут так склалося в матчі.
Паламарчук відбив 6-й пенальті поспіль і встановив абсолютний рекорд УПЛ (ВІДЕО)
Після гри я жартома сказав своїм: "Ну що, тепер уже ніхто не буде травити мене?" Тепер я сам жартую над захисниками, кажучи: "Я вже й сам можу заробити пенальті – ваша допомога не потрібна" (Усміхається).
– Серія могла розпочатися раніше?
– Так. Перед тим був матч із Вересом, коли пенальті спершу вдалося відбити, але потім супернику дозволили перебити. Вдруге я вже не врятував. Сказали, що стався заступ за лінію – і я тоді трохи був у розпачі. Здавалося, все зробив правильно… До VAR є питання. Тому можна сказати, що серія могла початися ще раніше.
– Загалом ви не маєте власної стратегії на пенальті? Віддаєте перевагу вивченню суперника, а не інтуїції?
– Чому? Все разом. Щодня переглядаю потенційних пенальтистів. Тренер теж надсилає нам різні відео – ми розбираємо, вивчаємо. Я дивлюся, хто і як підходить до м’яча, як подає, як пробиває загалом. Можливо, помічаю щось, чого інші не бачать. Дивлюсь на це своїм власним поглядом. З Бруніньйо – це була справжня психологічна битва. Я бачив, як він підходив до м’яча у матчі з нами, і як це робив у грі проти Чорноморця – була різниця. Можливо тому, що вони тоді грали вдома й повинні були перемагати. Але в нашій грі я помітив у ньому якусь невпевненість – ще під час розбігу і моменту удару. І я змусив його понервувати – навіть своїм поглядом. Він повівся і, фактично, сам показав, куди хоче бити.
"Перед матчем із Динамо до мене підійшов Георгій Бущан. Сказав: "Мені треба, щоб ти показав, як ти це робиш"
– Як ви працюєте над помилками? Що для вас означає аналіз гри та психологія воротаря після пропущених м’ячів?
– Кожну помилку потрібно розібрати та проаналізувати. Треба дійти до висновку і зрозуміти, чому ти зробив саме так, а не інакше. Якщо воротар не розвивається в цьому напрямі й не аналізує свої дії, він не зможе прогресувати. Так завжди казали всі тренери.
Потрібно переглянути момент, розібрати, а потім рухатися далі – залишати позаду погані епізоди, а в голові тримати лише позитив. Завжди є за що зачепитися. Якщо не буде таких моментів – воротарю буде складно вирости.
– Пригадуєте найемоційніший відбитий пенальті у вашій кар’єрі? Що тоді відчували?
– У матчі проти Карпат. Я сам заробив той пенальті й сам його ж і виправив. Після сейву в мене вирвалися емоції – я закричав. Так заспокоїв і себе, і команду. Після відбитого, на мою думку, команда почала діяти впевненіше. Мабуть, це був один із найбільш морально важких у моїй кар’єрі.
– Ваша техніка на пенальті – це щось вроджене, чи результат системної роботи?
– Навчання, навчання і ще раз навчання. Психологія. Не знаю, що ще можна додати.
– Як ви справляєтесь із психологічним тиском, особливо після помилок? І як це відчувається зараз – коли ви вже встановили рекорд і прагнете перевершити його?
– Ставлюсь до цього спокійно. Намагаюся, як то кажуть, "закрити двері" в голові – взяти паузу і трохи відпочити. Менше слів – більше діла. Вдома теж намагаюся розслабитися, провести час із родиною, переглянути і проаналізувати моменти, щоби все сприйняти спокійніше. Перезавантажити себе – і з наступного дня знову повертатись до роботи.
– Для вас особисто що важливіше: зіграти "на нуль" чи перемогти командою з рахунком 4:3 у матчі з божевільним темпом?
– Напевно, найбільше хочеться перемагати. Мені подобається бути переможцем, навіть якщо це вдається не завжди.
– Що вам ближче по духу: ризикнути й вийти на м’яч чи стояти у воротах до останнього?
– Ризикнути.
– Як у матчі проти Карпат?
– Можна й так сказати (Усміхається). Після гри я навіть спілкувався з їхніми аналітиками. Вони зізналися, що хотіли набивати м’ячі за спину, але сказали: "Ти майже всі ці передачі прочитав і не дав зіграти". Якщо ти впевнений у своїх діях – треба виходити.
– Можливо, хтось із хлопців, яким не вдалося вам забити, потім писав чи говорив щось? Як реагують суперники?
– У самій грі чув: "Та дай вже забити!", "Що ти робиш?", "Як у тебе це виходить?" – такі емоційні реакції бувають. Навіть перед матчем із Динамо до мене підійшов Георгій Бущан, ми трохи поспілкувались. Він сказав: "Мені треба, щоб ти показав, як ти це робиш" (Усміхається).
"Було дуже прикольно, коли мене назвали "петровським Спайдерменом"
– Ким надихаєтесь з голкіперів? З кого берете приклад?
– Олександр Шовковський, Ікер Касільяс, а зараз – Мануель Нойєр. Йому вже 39 років, а подивіться, що він робить на полі! Дивишся і думаєш: чому б не спробувати хоча б наблизитися до цього рівня? Просто додати свого бачення, свою "родзинку", як то кажуть, і показувати результат. Коли Нойєр грає – він як останній захисник команди. Йому повністю довіряють. Він навіть фінтить. Приємно дивитися.
– Як змінився Олексій Паламарчук за ці роки – не як воротар, а як людина?
– Футбол дуже впливає на особистість. Футбол – це моє життя. Я почав займатися ним у доволі ранньому віці й досі продовжую. Було багато травм та різних нюансів, але я все одно залишаюсь відданим своїй справі. Ніколи не було моменту, щоб щось змусило мене зійти з дистанції. Як людина – я залишаюсь таким, яким був.
У нашій команді переважно грають молодші хлопці, тож я жартома називаю себе для них "вихователем з табору". Тобто я їх – табором "Дружба" (Усміхається). До речі, місцевий табір. Вони у відповідь мене "вихователем" – уже як традиція.
– Що ви перейняли з футболу в своє життя за межами воріт?
– Вчитися, прогресувати, ризикувати. З кожним днем відкривати для себе щось нове. Не стояти на місці. Як на полі, так і в житті – мають бути свої маленькі рекорди та кроки вперед.
– Як відпочиваєте душею? Що заряджає вас поза футболом?
– Тиша, дім і повний спокій. Поруч, безумовно, рідні люди. І ось, як зараз, у цей момент – бігає поруч мій маленький французький бульдог.
– Якщо б ви не стали футболістом – ким могли би бути?
– Я бачив себе у футболі. Але в дитинстві був ще момент, коли міг опинитися у волейболі. Тоді мене дуже хотіли бачити у команді. Згодом, щоправда, сказали, що я занизький для свого віку – треба було дуже швидко вирости (Усміхається).
– Який комплімент або відгук за кар’єру запам’ятався вам найбільше?
– Було дуже прикольно, коли мене назвали "петровським Спайдерменом" на телебаченні (Усміхається). Загалом, приємно чути позитивні відгуки, особливо коли кажуть, що людина після 30 років намагається прогресувати і додає у своїй грі. Коли це помічають з боку – і тренери, і гравці, і рідні, і вболівальники – це справді надихає. До 30 я слабко грав ногами, а після – почав активно над цим працювати, і прогрес видно. Люди кажуть: "Незважаючи на вік, ти доводиш, що ніколи не пізно вчитися і досягати більшого".
"Я б хотів зіграти за Реал. Можливо – проти Барселони. Це було б справді цікаво"
– Які цілі ви ставите перед собою на найближчі роки?
– Хотілося б зіграти в іншому чемпіонаті. А можливо – й залишитись в УПЛ, але в іншій команді. До того ж, як я вже казав раніше, маю велику мрію – потрапити до збірної.
– А який чемпіонат до вподоби?
– Мені подобається АПЛ. Там більш силовий футбол. Дивишся, як люди грають і б’ються за результат – і це викликає захоплення. Коли перша команда в таблиці грає з аутсайдером – навіть не видно, хто є хто. Рівень чемпіонату просто нереальний.
Можна сказати, що в Англії футбол – це майже святий вид спорту. Там фанати шалено вболівають. Іноді одне неправильне слово на трибуні – й тебе можуть навіть свої ж друзі побити.
– А чи не бачите себе наставником у майбутньому?
– Є такі думки. Можливо, коли завершу ігрову карʼєру. Але не зараз. Я знаю, що ще зарано.
– Що б ви порадили молодому воротареві, який мріє бути на вашому місці?
– Чіплятись за кожен шанс і вчитися: аналізувати свою гру, свої помилки, свої досягнення. Ставати з кожним днем кращим. Не забувати, що ти – та людина, яка може вирішувати. Ти останній на полі, і саме від твоєї гри часто залежить впевненість усієї команди. Ти маєш зіграти дуже добре, щоб команда почувалась спокійніше.
– Наостанок пофантазуємо: якщо б ви могли грати за будь-яку команду і проти будь-якої в серії пенальті – що б це був за матч?
– Нічого собі запитання (Усміхається). Думаю, я б хотів зіграти за Реал. Люблю цю команду, давно вболіваю за неї. Можливо – проти Барселони. Це було б справді цікаво.
