"Перед фіналом усі займаються, а я на лавці "даю дуба": боровся з серцевими нападами, виграв Олімпіаду і відмовив ЦСКА
Історія одного з найвидатніших українських баскетболістів Анатолія Поливоди вражає своїми віражами. Дві олімпійські медалі, боротьба із вродженою хворобою та унікальний характер – його постаттю складно не захоплюватися.
Дитинство у Єнакієвому
Баскетбольний фінал Олімпіади 1972-го прийнято вважати спортивною класикою, яка переросла у легенду. Досягти консенсусу щодо однозначного погляду на ті події, мабуть, не вдасться ніколи, однак нам приємно констатувати однозначний факт – у складі збірної СРСР, яка драматично разом із сиреною перемогла Сполучені Штати, виступав українець. Нехай у вирішальному двобої він участі не брав через приступ, що трапився напередодні, проте вклад Анатолія Поливоди в історію "трьох секунд" складно переоцінити.
Шлях нашого центрового до Мюнхенського фіналу розпочався на зорі 60-их у Єнакієвому. Саме на Донеччині у 1947-му з'явився на світ Анатолій Поливода. Однак інтерес до баскетболу у хлопця виник не одразу.
Я займався усіма видами спорту: влітку – футбол, взимку – хокей і лижі. Мій фундамент закладався на вулиці. Був у моєму житті і бокс. Щоправда, записався я у відповідну секцію через оригінальну причину. Кожен район міста мав свою банду – ми часто з'ясовували відносини, хто сильніший. Оборонятися треба було вміти, – пояснює Анатолій Іванович.
З раннього дитинства у хлопця була відчутна перевага – зріст. У дорослому віці Поливода мав цілком комфортні як для центрового 2 метри зросту. Красномовний Анатолій Іванович, якому наприкінці травня виповнилося 74, має свою особливу метафору: "Ріс як бур'ян – сам по собі. Високо-високо".
У Міністерстві молоді та спорту спрогнозували, що на Олімпіаді-2020 в Токіо ми можемо розраховувати на 13-15 медалей. Партнери проекту Parimatch при цьому дають 40% на те, що як мінімум 4 нагороди України будуть найвищого гатунку.
Parimatch – головний драйвер розвитку спорту в Україні!
Зірка у руках Шаблінського
У баскетбол юнак прийшов пізно – у 16. За словами спортсмена, після 4-го класу він практично перестав навчатися у школі і увесь вільний час присвячував вулиці. "Зранку на 9-ту йшов на ставок або на стадіон і, як мінімум, до 17-ї займався там своїми справами. Додому навіть обідати не повертався. Наука мене наздоганяла і грізно казала: "Поливода, треба!" А я від неї біг, втікав. У певний момент я постав перед вибором: завод, шахта чи ще щось… Вирішив записатися у баскетбольну секцію", – каже Анатолій Іванович.
Сергій Бєлов та Анатолій Поливода / фото з архіву Анатолія Поливоди
Талант хлопця був настільки помітним, що вже через рік він переїхав до Києва в одну з найкращих команд СРСР. "Спочатку я вирушив у Донецьк, вступив у технікум. А восени 1964-го до нас на першість України завітав київський Будівельник, який приїхав без Миколи Баглея, срібного призера Олімпіади у Токіо. Ми зіграли непогано, я проявив себе і отримав запрошення з Києва", – каже Поливода.
Під керівництвом легендарного тренера Володимира Шаблінського у Будівельнику гра молодої зірки засяяла по-новому. Поливода вважає, що бойове хрещення він пройшов у матчі з ризьким ВЕФ, де перевершив кремезного центрового Яніса Круміньша з 219 сантиметрами зросту. Стрибок, координація, реакція та швидкість – Поливода ідеально використовував свої чесноти.
Українець-чемпіон
Стрімкий розвиток продовжився запрошенням у збірні Союзу: юнацька, молодіжна та основна. У 1967-му Поливода став чемпіоном світу в Уругваї – хлопцеві було лише 20. Втім саме на зборах перед поїздкою у Монтевідео трапився перший серйозний приступ, причину якого медики з'ясують лише через кілька років.
Поливода (третій праворуч у верхньому ряді) серед тріумфаторів ЧС-1967 / фото з архіву Анатолія Поливоди
"Ми програли американцям і, здавалося, втратили усі шанси на чемпіонство, – розповідає Анатолій Іванович. – Наша доля вирішувалася у протистоянні США та югославів. З радянської делегації на ту гру поїхав лише я та лікар Роман Зубов". Американці програли не тільки югославам, а й бразильцям, а СРСР переміг балканців – так Поливода став чемпіоном світу, хоча пережив чимало нервових хвилин у якості глядача матчу за участю американців.
На фоні емоційних хвилювань у молодого спортсмена шалено підстрибнув пульс – до 260-300 ударів на хвилину. Згодом стало відомо, що він страждає вродженим синдромом WPW або ж синдромом Вольфа-Паркінсона-Уайта. Такий діагноз ставить під сумнів нормальну життєдіяльність, не кажучи вже про професійні заняття спортом. Лише через багато років Анатолій Іванович зважився на операцію, яка частково полегшила його проблеми.
Під час відкриття Олімпіади-1972 я перебував у складі радянської делегації. Страшенно боявся, щоб не трапився приступ від цього переживання та емоцій. Це зараз спортсмени йдуть розслаблено, а ми рухалися стройовим кроком. Йду і думаю – як впаду зараз! От буде на весь світ, – ділиться хвилюючими спогадами Анатолій Іванович.
Відданий Будівельнику
Усю свою кар'єру Анатолій Поливода провів у складі Будівельника. Незважаючи на пропозиції з Росії, український баскетболіст не бачив себе у російських командах і завжди мав принципову позицію. Власне, вона простежується і дотепер у поглядах чоловіка.
Я – людина приземлена. Москва, як місто, мені не імпонувала, я обожнював Київ. Вона ніби скеля, неприступна, бездушна. Після переїзду з Донбасу почувався у Києві дуже комфортно у всіх планах. Ще одна причина моїх відмов – сам процес комплектації ЦСКА. Це команда, за яку грали найкращі баскетболісти СРСР. Ще я підсилю її? Який у цьому інтерес? Будівельник боровся за 2-3 місця – це інтрига, напруга. Що б я зробив доброго для себе і команди? – пояснює спортсмен.
Поливода був лідером збірної Української РСР на Всесоюзній спартакіаді народів СРСР. У 1967-му наша команда сенсаційно тріумфувала у Москві. "Від того тріумфу я отримав більше задоволення, ніж від перемоги на чемпіонаті Європи-1967", – зізнається Анатолій Іванович.
Через рік Поливода вирушив на свою першу Олімпіаду. У Мехіко він був єдиним українцем у складі союзної збірної і відігравав провідну роль. Півфінал турніру завершився поразкою СРСР у битві з Югославією – 62:63. У матчі за бронзу Поливода заробив 14 очок (другий результат у команді) і допоміг СРСР обіграти Бразилію.
Анатолій Поливода / фото з архіву автора
Драма перед фіналом
На наступну Олімпіаду Анатолій Іванович їхав, як він сам каже, "за старі заслуги". Саме на цьому турнірі Поливода провів останній поєдинок у кар'єрі – Радянський Союз обіграв Кубу у півфіналі змагань. За два дні до фіналу 25-річний спортсмен пережив черговий приступ. То був кінець.
Тренування перед фіналом. Усі бігають, займаються. А я лежу на лавці і "даю дуба". І так 20 хвилин. Тільки мені відомо, про що я думав усі ці 20 хвилин. Могло трапитися всяке. З кожним роком ставало все важче. Не те, що грати, а в побуті було нереально, – каже Поливода.
І додає, що приступи ставалися навіть під час поїздки за кермом чи при підйомі по сходах. Чоловік іронічно називає їх такими частими, як "нежить". Зараз він зрідка відчуває слабкість і підвищений пульс, однак його показники набагато менші, ніж у молодості.
За видатним фіналом мюнхенської Олімпіади Поливода спостерігав зі сторони і вкотре боявся "емоційно перестаратися". До речі, у Мюнхен він добирався потягом, окремо від команди. На фоні постійних нападів у спортсмена з’явилася боязнь літати, яку він пояснював сильним навантаженням на серце під час злету.
Сітка на згадку
Після драматичного поєдинку, коли доля переможця все ще вирішувалася у кабінетах, Поливода вирішив зрізати фартову сітку з корзини. Згодом він подарував її Єнакіївському музею разом зі своєю футболкою.
"Ми довго чекали у залі. Розуміли, що матч не переграють, оскільки згідно з регламентом між грою та переграванням має пройти 24 години. А наступного дня вже закривали Олімпіаду. Тому вони змушені були затвердити результат 51:50 на користь СРСР або відмотати результат, який показувало табло до тих самих "трьох секунд", – додає Поливода.
Анатолій Поливода / фото ФБУ
Анатолій Іванович на власні очі бачив один з найвідоміших епізодів в історії баскетболу, тому відзначає дії партнера Івана Єдешка: "Через гравця добратися до кільця нереально, тому треба було давати довжелезний пас на "авось". Це "авось" Івану вдалося і він вивів на кидок Олександра Бєлова, хоча я не вірив у це, якщо чесно. У той момент я відчував безнадію. Ми ж вели у 6-8 очок, при тому, що тоді триочкових не існувало у правилах. Все було у наших руках – як виявилося, наздоганяти легше", – коментує перипетії олімпійського фіналу українець.
Хоч він не був безпосереднім учасником матчу "трьох секунд", та задовго до цього зробив свій величезний внесок у те олімпійське золото. Зараз Анатолій Іванович мешкає неподалік Борисполя, активно слідкує за спортивним та громадським життям і головне, зберігає особливе почуття гумору та харизму.
показати приховати