"Пацан, ще раз обіграєш – уб’ю": заступився за Лобановського, з Динамо пішов у Шахтар та останнім покинув великий Дніпро
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка зі Станіславом Євсеєнком, форвардом трьох історичних грандів українського футболу 1960-70-х.
У футболі Станіславу Євсеєнку відверто пощастило. Він – один із небагатьох, хто спершу ділив роздягальню з Валерієм Лобановським, а потім попрацював із Великим Тренером в ролі підопічного. Ба більше, Євсеєнка можна навіть назвати футбольним товаришем Лобановського, з яким він грав у більярд, заступався за нього та й просто розмовляв про життя.
Зрештою, кар’єра Станіслава Леонідовича цікава й іншими деталями. Два півфінали Кубка СРСР, виступи за молодіжну збірну Союзу, а ще статус знакового футболіста для Шахтаря і Дніпра середини минулого століття.
Два інсульти суттєво підкосили здоров’я 80-річного екс-футболіста. Проте його молодечий запал одразу відновлюється, як тільки він починає згадувати. А спогадів у Станіслава Євсеєнка чимало.
"Хіба я бігати міг після того, як на пляжі засмагав і купався?"
– Після недуги важко пересуваюся. Раніше й за кермом частіше їздив. Прожив 76 років без жодної серйозної хвороби. Навіть власної картки у поліклініці не мав. А потім як гахнуло! Перший інсульт – 2019-го, а другий – наступного року. Ледь оговтався.
– Колишніх футболістів у поважному віці турбують наслідки ігрових травм. У вас таких проблем нема?
– Нічого такого. Коли за Шахтар грав, то правий ахілл порвав. Вилетів на два місяці. У Дніпрі теж трохи помучився, руку ламав. Але за стільки років кар’єри – це чудовий показник.
– Ви народилися у селищі Нова Прага. Чим воно особливе?
– Невеличкий населений пункт на Кіровоградщині. Нічого надзвичайного. Звідти родом моя бабуся. Я з’явився на світ 1945-го. Мій батько – танкіст, брав участь у Японській війні. Тато трохи розповідав про війну, але нічого доброго там не було. Ми зараз маємо змогу в цьому самі переконатися. Я цього карлика на шматочки порізав би. Чого тобі треба? Україною хочеш керувати? Якби молодим був – пішов би воювати. Маю страшну ненависть до цього недоростка.
– Ви мешкаєте неподалік церкви святого Миколая, куди нещодавно добряче прилітало.
– У Києві щоночі потужно товче. Але тоді було дуже гучно. Та я в укриття не ходжу. У моєму віці важко кудись йти посеред ночі.
– З рідної Нової Праги ви переїхали в обласний центр. Скільки вам було?
– П’ять років. Тато почав працювати у Кіровограді, потім забрав нас із собою. Я виховувався на вулиці. Брав старий шнурований м’яч і грав проти сімох або й вісьмох суперників. Там і навчився футбольній грамоті. Виступав за збірну вулиці проти дорослих мужиків.
– Ви здобували ще десь футбольну освіту?
– До 14 років вчився сам. А потім записався у школу місцевої Зірки. Тоді ж один баскетбольний тренер почав переманювати мене до себе. Я грав у баскетбол, був розігруючим, але навіть не розглядав цей варіант.
– Як виявилося, зробили правильний вибір на користь футболу.
– У 17 років я вже грав за команду класу Б – кіровоградське Динамо. Так склалося, що під час одного матчу за юнаків мене помітив тренер київського Динамо В’ячеслав Соловйов. Підійшов і каже: "Давай заберемо тебе до Києва".
– Щасливий квиток!
– Я відмовився: "Ні, у мене тут батьки. Вони не відпустять". Не вірив у цей варіант. Через рік із Києва приїхав Юрій Войнов і вдруге запропонував перебратися до столиці мені та Валерію Поркуяну. Ми за Зірку тоді добряче наколотили голів. Інша справа, що ставився я до футболу не зовсім так, як повинен був.
– У чому це проявлялося?
– Я не розумів всієї серйозності. Умовно кажучи, у день матчу я міг піти на пляж купатися. Пацан! Що я там розумів? Поплавав, потім вийшов на поле, гол забив і мене замінили. Хіба я бігати міг після того, як на пляжі засмагав і купався?
"Підхопив м’яч біля воріт, обіграв вісьмох суперників і забив гол"
– Ви завжди грали в атаці?
– Так. Інколи виходив на позиції хава. Мені подобалася гра на атаку. Якщо я обігрував суперників, то лише вперед, а не назад чи поперек.
– З другої спроби Динамо вас таки забрало з Кіровограда?
– Інших варіантів я не мав. Тренер Зірки викликав мене і сказав, що або я поїду в Київ, або не гратиму ніде. Я обрав перший варіант. Коли 1964-го Динамо очолив Віктор Маслов, то в мене з’явилися шанси закріпитися в основі. Принаймні, він мене готував до цього. Щоправда, бачив на позиції правого захисника, а не в атаці. Якби не травмувався, то міг би я там грати, а не Левченко.
– Більшість часу ви провели в дублі Динамо, але мали змогу тренуватися з легендами на кшталт Біби, Турянчика, Серебряникова чи Сабо.
– Ми часто грали двосторонні матчі. Як вони били по ногах! Особливо Володя Щегольков. Я обігрував його, поки не почув: "Пацан, ще раз обіграєш – уб’ю" (Сміється). Доступно пояснив, що не варто зі старшим партнером жартувати.
Євсеєнко втікає від Мартіросяна
– Водночас підростала плеяда майбутніх зірок Динамо: Мунтян, Бишовець, Рудаков, Соснихін. Хто був найяскравішим?
– Одного разу Дід Маслов кличе мене і Сергія Круликовського: "Йдіть і перевірте цих нових пацанів Мунтяна і Бишовця". У грі два на два на маленькі ворота вони обіграли нас, як дітей. Бишовець завжди був на своїй хвилі, тримався відсторонено, а от Мунтяна тренер не сприймав. Вся команда дивувалася. Коли ж Маслов таки довірився Володі, то одразу переконався, який це майстер.
– 1965-го ви пішли у Шахтар за ігровою практикою і стали важливим футболістом для клубу.
– Я поїхав у Донецьк з Анатолієм Пилипчуком. Толік одразу добре почав і закріпився в основі, а я пробирався нагору через дубль. У матчі молодіжних команд в Ростові я забив, мабуть, найкращий гол у своєму житті. Підхопив м’яч біля власних воріт, обіграв вісьмох суперників і забив гол. Після цього Олег Ошенков забрав мене в основний склад.
– У тому ж році вас викликали в молодіжну збірну Союзу на матч із югославами. У складі балканців був легендарний Драган Джаїч.
– Так, я грав проти нього. Загалом я провів непоганий поєдинок, проте мав три чи чотири моменти і жоден не реалізував. Ну вперше поїхав, нікого не знав, не у своїй тарілці… Зате мій друг Пилипчук гольову передачу віддав. Тренував нашу команду Євген Горянський. Він у нас в Кіровограді раніше працював, а потім у Карпатах і Динамо. Дуже хороший тренер, намагався все детально пояснити, підказати.
"Фальяну хотілося сказати: "Не заважай грати. Тільки з думки збиваєш"
– У середині 60-х в Шахтарі ви застали зміну поколінь. Який вигляд мав цей процес?
– Поступово відходила низка старших футболістів: Геннадій Снєгірьов, Дмитро Мізерний, Анатолій Родін… Насправді потрапити у склад мені допомогла травма Юри Ананченка. Якби не це, то я б і далі за дубль виходив.
– Ви перетиналися з Віктором Носовим, який згодом став чудовим тренером. Проте як футболіст він сповна не реалізував себе. Чому?
– Людина на тренуваннях таке творила! Фантастика. Вийде на гру – інший футболіст. Психологія така – мандражист. Загалом Віктор був хорошим гравцем, але дійсно міг досягнути більшого. Майстерних виконавців у тому Шахтарі вистачало: Юра Губич був якісним футболістом, той же Володя Сорокін. Ми з ним, до речі, на зв’язку дотепер. При тому, що Сорокіну – 88 років! У молодості він був дуже хорошим захисником.
– Як щодо суперників? Проти кого не любили грати?
– Проти Аліка Шестерньова. Якщо інших я міг на пів корпуса випередити, оббігти, то Шестерньов мене постійно виключав із гри. Якось на установці в Шахтарі тренер Артем Фальян жартував: "У складі ЦСКА сьогодні немає Шестерньова. Тобі пощастило". До речі, коли Фальян виходив до лінії поля і показово перед керівництвом обкому партії робив підказки футболістам, мене це лише збивало. Хотілося сказати: "Не заважай грати. Тільки з думки збиваєш".
– 1967-й і 1968-й – два роки, коли дует Лобановський-Базилевич виступав з вами за Шахтар і, власне, закінчував ігрову кар’єру. Якою була трансформація великих футболістів у ще більш великих тренерів?
– Справжні професіонали, які дуже серйозно ставилися до справи. Васильович посварився з Ошенковим і на цьому все закінчилося. Можливо, хтось сказав тренеру, що Лобановський цілить на його місце. Ми грали у Москві з ЦСКА чи Динамо – не пригадую. Ошенков взяв і замінив Лобана. А потім пішов у обком і Васильовича прибрали з команди.
– Ваш партнер Олександр Поллак згадував: "Закінчилося тренування, Лобановський бере 10 м’ячів і крутить в дальню "дев’ятку". А Базиль поруч бігає. Ми вже знали, що у грі варто чекати "сухого листа". Не раз було – ми вечеряємо у їдальні, на вулиці темно, а вони шліфують розіграші".
– Чиста правда! Я б окремо про Поллака хотів сказати – дуже вольовий гравець, типовий представник Шахтаря. Надійний і жорсткий. Щодо Лобановського, то він дійсно багато працював над собою. І не пив узагалі. Для мене важливо, що Лобановський людиною прекрасною був. Коли почав тренувати Дніпро, то ставився до всіх однаково. Можливо, до Василя Лябика трохи інакше. Він був улюбленцем тренера.
– Підопічні казали, що з Лобановським можна було говорити не лише на футбольні теми.
– На будь-яку тему. Інтелектуал! Водив нас на екскурсії, на концерти. Проте футбол у нього завжди залишався на першому місці.
– Заради роботи з Лобановським ви проміняли Шахтар на першоліговий Дніпро. У вас була така домовленість?
– Коли Валерій Васильович йшов із Донецька, то за нього ніхто не заступився, окрім мене. На зібранні з партійним керівництвом я сказав, що не можна Лобановського відраховувати. Ошенков просив мене цього не робити. Та я виступив.
– Кажуть, ви були правдорубом і дійсно на це наважилися. Лобановський це цінував?
– Ну, ми товаришували. Тому він запросив мене у свою першу тренерську команду. Мене не відпускали з Шахтаря, прочитали виховну лекцію, квартиру навіть сплавили. Утім я все одно пішов у Дніпро.
Євсеєнко і Богданов
– Ваш партнер Микола Богданов казав, що молодий тренер навчався разом з командою.
– Спочатку різниці між Лобановським-футболістом і Лобановським-тренером не було. Однак потім Валерій Васильович став жорсткішим. Він навів лад у команді, для всіх встановив однакові правила. Ніякого алкоголю та цигарок. Ми навіть з ним сварилися через режим. Якось грали у Донецьку. Кажу після матчу: "У мене тут батьки живуть, залишуся трохи у них". Валерій Васильович заборонив – мовляв, зранку треба в сауну, відновлення, все серйозно. Але я ж міг самостійно піти у сауну в Донецьку.
– У підсумку, послухалися?
– Ні. Потім почув від Лобановського: "Мінус двісті. Я тобі заборонив". Це при тому, що я встиг на наступне командне тренування.
– Ви ображалися на тренера?
– Аякже… Нічого, перейшло. До речі, у більярд Васильович непогано грав. Я любив йому щось під руку сказати, а він нервувався. Перед колективом я звертався до тренера на "ви", але сам на сам міг на "ти" звернутися.
"Васильовичу, як я Блохіна втримаю?"
– У Дніпрі ви мали цікаве прізвисько – Дядя. Як воно народилося?
– (Сміється) Я полюбляв казати партнерам: "Дядя сказав – йдемо". І всі знали, що це моя фішка. У компанії я був найстаршим, тому командував: "Що дядя сказав, те й робимо". Так і приклеїлося оце "дядя" до мене.
– 1972-го Дніпро завоював шосте місце у Вищій лізі, а футболісти здобули звання майстрів спорту. Ваш внесок у це досягнення був особливим?
– Я віддав гольову передачу в останньому матчі на Віктора Романюка, коли він забивав Спартаку. Ми виграли 1:0, а всі потім згадували той гол. Мені вдалася довжелезна передача точно на партнера. Мені взагалі подобалися наші нападники Христян та Романюк. Хороші хлопці.
– Ви у Лобановського грали не лише на атаку?
– Правим захисником навіть виходив. Якось поставив мене в оборону на поєдинок з Динамо. Я вагався: ”Васильовичу, як я Блохіна втримаю?” Так я ще й гол у цьому матчі забив. Навісив з флангу, Рудаков задалеко з воріт вийшов і м’яч йому опустився за комірець. Якщо чесно, я подавав, але м’яч зрізався – потім після гри усім про це казав. Найцікавіше, що я подав і одразу руку підняв – почав вибачатися. Дивлюся – е, ні… Гол! Коли за ветеранів з Рудаковим їздили, то я любив запитувати Женю про цей гол. Як на мене, Рудаков – найсильніший воротар, проти якого я грав.
– А як вам проти Блохіна гралося?
– Ставиш ногу, а він перестрибує і втікає. У нього тоді була настільки хороша фізична форма, що він не помічав суперників. За правилами граєш, проти правил – байдуже. Олег обігрує і біжить. Якщо набере швидкість, то все…
– У тому матчі, де ви його опікали, Блохін забив?
– Забив…
Дніпро Каневського
– Після Лобановського Дніпро очолив Віктор Каневський. Усі кажуть про його слабкий тренерський рівень. Такі відчуття базуються на контрасті з Валерієм Васильовичем, чи загалом цей фахівець був не найкращим вибором для команди?
– Він все змінив і зруйнував. Це за умови, що перед відходом Васильович про все розповів, про кожного футболіста і поділився деталями. Умовно кажучи, хто випиває, хто прогулює тренування… А Каневський все зробив навпаки. Насамперед почав прибирати старших. Мене останнього прибрав, бо я травмувався. У грі з Араратом вирвався на ударну позицію, пробив і впав на руку – складний перелом. Щоправда, невдовзі я відновився, гол забив, але тренер все одно не давав грати. А до мене з Дніпра пішли Богданов, Найда, Ковба… Куди Каневський не приходив – там команда падала на останнє місце. Запоріжжя, Харків, Дніпро… Хоча людиною був непоганою.
– Наприкінці кар’єри ви встигли пограти у Житомирі. Як там опинилися?
– Віктор Банніков запросив. Я рік пограв і закінчив. Одного разу поїхав за ветеранів на матч у Підгайці на Тернопільщину. Познайомився з головою колгоспу Іваном Потупою, який запропонував мені роботу. Так я ще два сезони місцеву Ниву потренував. Потупа прекрасною людиною виявився. А от командний парторг постійно вставляв палиці в колеса. У роздягальню забігав, хотів склад визначати. Врешті-решт, я з Ниви пішов. Потім я ще два роки у Ніжині працював, після чого повернувся до Києва.
– Більше не тренували?
– Влаштувався в училище і там тренував студентів. Загалом у цьому училищі провів 38 років керівником з фізичного виховання.
– Коли рефлексуєте та оцінюєте свою кар’єру, про що найбільше шкодуєте?
– Про те, що 1967-го відмовився вдруге спробувати себе у Динамо. Мене з Донецька кликав Маслов, але я відмовився.
– Гадаєте, закріпилися б?
– Веремєєв був травмований, інших хавів у команді не було. Думаю, міг би. У півзахисті місце знайшлося б. Загалом я задоволений кар’єрою. Я казав, що травми мене оминали. Але окрім того перелому руки, ще якось щелепу зламав. Виграв верхову в Ростика Поточняка. Я зіграв у м’яч, а він – у мою голову. Що вдієш? Це футбол!
Фото – з архіву героя та футбольного історика Романа Лубинського.
