"Мене з Анчелотті фотографував Каладзе": Блохін без корони, покидьок Берлусконі, росіяни зі шприцами – "на м’ясо"
Роман Шахрай – відомий спортивний журналіст, якого не одне покоління пам’ятає за текстами в "Українському футболі", "Газеті по-українськи" та журналі "Країна", віднедавна несе службу в лавах ЗСУ. "Футбол 24" записав із ним велике інтерв’ю.

"Хлопці взяли у полон бурята-оленевода. А він, виявляється, рецидивіст-убивця"
– Я служу з 23 липня і, зрозуміло, не найперший військовослужбовець у списку тих, які мають давати інтерв’ю, – бере слово Роман Шахрай. – Але це добра нагода привітати 59-ту окрему мотопіхотну бригаду імені Якова Гандзюка з 10-річчям. Долучився до неї влітку і щасливий, що я тут – у її прес-службі. Займаюся роботою мрії, записуючи тих людей, перед якими низько схиляю голову. Вони для мене важливіші, ніж Барезі, Кака, Гулліт та інші зірки Мілана.
– Ми спілкуємось з тобою в особливу дату – День Збройних Сил України та День святого Миколая. Як це відчувається на фронті?
– У нашій бригаді урочистий захід планується в неділю – він присвячений 10-річчю. Восьмого грудня 2014 року вона була створена, а шостого травня 2020-го отримала ім’я генерала Гандзюка. Вчора ми, прес-служба, були на нічному виїзді, тож зустріли цей день разом. Як тільки стрілка годинника перейшла на 00:01, ми тепло і щиро привітали одні одних зі святом. Особливо зворушливо це було для мене і мого оператора. Ми – новачки, тож вперше дотичні до такої дати. А от свято Миколая поки ніяк не відчувається. Мені здається, в армії це трішки відходить на другий план.
– Днями ти намагався вийти на контакт із Мироном Маркевичем – для запису відеоролика з привітанням 59-ій бригаді. Вдалося? Що сказав Мирон Богданович?
– Насамперед, я йому вдячний. Без проблем знайшов його номер телефону. Пан Мирон перебував в Іспанії, але відповів на дзвінок, вислухав і сказав, що дружина йому допоможе. Через три години я вже мав це привітання. Маркевич нашим воїнам (а в їхніх обличчях – усім, хто сьогодні боронить Україну) побажав здоров’я і обов’язково повернутися живими та здоровими. Чому? Бо, цитую, саме їм потрібно буде розбудовувати Україну.
Ми всі бажаємо Мирону Богдановичу ще довгих років життя. Але зрозуміло, що його покоління вже відходить. Україну дійсно будуть розбудовувати ті молоді люди, які зараз, зокрема, у лавах Збройних Сил. Відео тривало 24 секунди. Маркевич озвучив привітання у своєму неповторному, щирому стилі.
– Авторитет легендарного тренера серед бійців – бездоганний?
– Я показав відео командиру і начальнику нашої юридичної служби, якому у понеділок виповниться 29 років. Вони, безумовно, оцінили. Маркевич – дуже відоме, авторитетне прізвище не тільки для нашого покоління, але й для молоді.
– Як ворог поводиться у ці дні? Чи дає можливість перевести подих?
– Скажу те, що почув від воїнів за цей період. Не стану наголошувати, що ворог поводиться якось особливо саме в ці дні. Ворог поводиться "особливо" завжди. Ворог, хочу підкреслити, на жаль, дуже сильний. Якщо хтось у тилу це ще не зрозумів, то пора перестати думати про "іванушок-дурачків". Бо ворог швидко робить висновки зі своїх помилок, має дуже гарні технічні можливості, тому недооцінювати його не можна в жодному разі.
Єдине, що втішає, якщо можна так сказати, – він воює "м’ясом". Вони біжать, під "коксом" біжать. Наші їх валять, а вони просто не закінчуються. Це пригнічує і дивує: "Що у них в голові?" Але, мабуть, у голові там порожньо в більшості з них. Просто мають у кишенях порошочок і шприци. Останнім часом багато про це чув.
Недавно хлопці взяли у полон бурята-оленевода. Називається Чумба. Його запитують: "Чому ти пішов сюди?" А він, виявляється, рецидивіст-убивця. "Отримав 20. Сказали: "Пів року повоюєш і термін анулюємо". Ясно, що ніякої ідеології там немає. Є тільки гроші і можливість не сидіти у в’язниці. Путін побудував таку державу, що людям за межами Москви і Петербурга нічого втрачати. Відповідно, навіть смерть їм не страшна.
Буквально вчора мені пообіцяли можливість самотужки записати полоненого. Я з нетерпінням цього чекаю. Хочу просто подивитися йому в очі. Та, мабуть, надто ідеальну картину малюю собі. Бо коли це станеться, не думаю, що я побачу щось у тих очах.
"Після смерті матері я дізнався, що був прийомним сином"
– У спортивній журналістиці ти працював понад 20 років. Як прийшов у військо?
– Увесь 2022 рік я вважав, що моє місце – в армії. Дуже хотів бути саме військовим журналістом. Мав приязні стосунки зі своїм Гайсинським ТЦК на Вінничині. Вони мені вписали у військовий квиток "кореспондент військової преси". Вперше вирішив зробити цей крок у жовтні 2022-го. Весь час, як і інші добровольці, приходив з повістками, але нам їх переписували: "Через півтора місяця з’явитесь наступного разу". У грудні вперше пролунало запитання: "Хто хоче служити?" Мене стримувала мама.
Моя мама – 1942 року народження. На той момент їй виповнилося 80+, крім мене в неї нікого не було. Дев’ятого липня мама відійшла в інший світ. Після похорону я почав збиратися в армію. Мені пощастило із військкоматом. Вони зробили все, щоб я потрапив у прес-службу 59-ї бригади в підпорядкування Сергія Всеволодовича Цехоцького.
Розкрию таємницю, яку знають мої найближчі… Після смерті матері я дізнався, що був прийомним сином. Це стало для мене страшенним шоком. Мій батько, до слова, відійшов ще 2006 року. Виявилось, що вони взяли мене півторамісячним малюком з вінницького будинку маляти. Всиновили. Дали мені все. Тож найбільше, чого я зараз боюся – це не смерті (хоча і її також), а підвести пам’ять про своїх батьків. Усе, що я намагаюся робити, присвячую їм.
– Мама була великою шанувальницею спорту, зокрема великого тенісу, правда?
– Вона була поціновувачкою тенісу, бо таким є, сподіваюся, її син (Усміхається). Захоплювалася, як і я, грою Новака Джоковіча. Після 24 лютого 2022-го я змінив своє ставлення до Новака, а от вона – не зовсім. І коли він нарешті виграв Олімпійські ігри, то я одразу подумав про вже покійну на той момент маму…
– Якийсь досвід військової справи ти мав раніше?
– Нуль. Не було жодної військової кафедри. Я уникав цього, як міг. У 2002-му, після закінчення журфаку, настав час іти в армію на строкову службу. Тоді це було дуже просто. Поїхав у Вінницю, там у мене знайшли шийний остеохондроз і з цим я "відкосив".
Пам’ятаю, повертаюся в редакцію, а Микола Віталійович Моторний, легенда української футбольної журналістики, питає: "Як там?" Ми, звісно, спілкувалися українською, але тоді я відповів російською дослівно таке: "Лишь бы не было войны". Бачиш, як воно повернулося.
– Як тебе зустріла сучасна армія?
– Коли я потрапив на БЗВП (базова військова підготовка, – Футбол 24), то був, вважаю, одним із трьох найгірших курсантів нашого взводу. На противагу було багато паперової роботи – списки, рапорти. І тоді я перетворювався на "номера один". Це мені допомогло перед випуском уникнути чергування по їдальні. Замкомвзводу визначив для цієї роботи вісім людей, усе по-чесному. Але прийшов взводний: "Мені треба заповнити журнал. Рома є? Ага, значить, вас сімох достатньо".
– Що ще запам’яталося?
– Наша БЗВП, не хочу нікого образити, була на такому собі рівні. Поруч зі мною оператор, який приїхав із підготовки буквально тиждень тому. З його слів розумію, що зараз рівень піднявся. Курсантів у навчальних центрах ведуть інструктори конкретної бригади, в яку їх спрямують після закінчення. Ми не бачили гранатомета, а вони з ним працюють. З одного боку – я вдячний своєму навчальному центру, вони не дуже нас ганяли. З іншого боку – коли потрапляєш у бойові умови, то варто, щоб рівень БЗВП був якомога вищим, це збереже тобі життя.
Що запам’яталося? Ну, звичайно, ти сильно лаявся від повітряних тривог. От у Львові є нічні тривоги – навряд чи ти біжиш в укриття, правильно? А тут щоразу ти мусів вставати, у броніку, з автоматом, з каскою, і бігти у відведене місце. Слава Богу, то було літо. Уявляєш декілька таких тривог за ніч? При цьому підйом о шостій ранку. Правда, після такої біганини давали зайвих 45 хвилин на сон.
Їжа… Крім першої страви, вона була настільки сірою та одноманітною! Є таке місто Теплик на Вінничині. Звідти – Віталій Мельник, який волонтерив від перших днів війни. Знав усіх комбатів. Спокійно міг не йти на фронт. Але вирішив, що його місце – там. Мобілізувався і загинув 19 жовтня на Донеччині. Схиляю перед ним капелюха… Так от Віталік постійно привозив стільки м’яса, що мені наступного дня було важко вийти на зарядку.
Коли у вересні я потрапив туди, куди потрапив, то дуже почав цінувати унітаз. Став згадувати, коли ним не користувався. Це траплялося ще, мабуть, у другій половині 90-х в гуртожитку на Ломоносова. Найгірше було на стрільбищах. Аличі міг наїстися чи яблук. Доводилося листя рвати і бігти кудись у пошуках належного місця. Але нічого, до всього звикаєш.
"Помилково заскочив у під*рський окоп і вийшов звідти живим"
– Не секрет, що в багатьох із нас до війни були певні робочі контакти із журналістами з боліт. З ким ти порвав? А кого, можливо, навіть нахр*н послав?
– Ти знаєш, таких контактів не було. Щоправда, у мене є друг з Пітера. Зате я порвав зі своїми родичами по маминій лінії, які живуть у Красноярському краї. Ще до повномасштабної війни, у проміжку з 2014 по 2021 рік, мій дядько не хотів приїхати до могили своєї матері на Херсонщині. Чому? "Тому що там бандерівці". Я не спілкувався з ним і тоді, але попросив передати, що він тупий. А мій двоюрідний брат – силовик, воював в Ічкерії, мав багато грошей. Коли моя тітка звернулася до його дружини, то – мені навіть страшно це говорити – відповідь була такою: "Я горжусь своєй страной і горжусь своїм прєзідєнтом". Якби я її побачив, то просто би послав. Власне, це і зроблю, коли буде можливість.
Вони – нелюди. І мені плювати – розуміють це, чи не розуміють. У XXI столітті вони дивляться телевізор. Ну нехай дивляться.
– Кого із наших колег вже зустрів на фронтових дорогах?
– Ще перед мобілізацією, коли чекав свого розподілення, я проконсультувався з Іваном Столярчуком, редактором відділу "Культура" – ми разом працювали у Gazeta.ua та журналі "Країна". У нього, здається, 32-га бригада – служив там у прес-службі, зараз займається рекрутингом. Ми постійно на зв’язку, дав мені кілька цінних порад. Він реально був на позиціях, перш ніж прийти у прес-службу. Навіть помилково заскочив у під*рський окоп і вийшов звідти живим – під*ри не встигли зорієнтуватися (Усміхається).
Недавно Іван просив у мене контакти прес-служби "Да Вінчі". Відхилюсь від теми і скажу, що це – неймовірні люди. Там дуже сильний рівень підготовки. Їх відзначають усі. Привіт принагідний Івану Щуру, який був на БЗВП. Іноземні журналісти виявляють величезний інтерес саме до підрозділу "Да Вінчі". Там порівняно менше загиблих і менше "трьохсотих". Хлопці вміють воювати.
Стежу за Сергієм Демчуком – мобілізувався як головний редактор "Українського тижня", хоча раніше працював у нашій редакції. Я йому оплескую і також передаю привіт. У нас пішла до армії колишня заступниця головного редактора Ольга Васильченко. Вона ходить прямо в окопи – це приклад героїчної жінки.
Повертаючись до Столярчука, думаю, він мені пробачить, якщо я це озвучу. Іван зізнався мені, що коли війна закінчиться або "заморозиться", він планує залишитись в армії і підписати 5-річний контракт.
– Колись ми читали Гашека, Гемінгвея, Ремарка про війну. Чиї книги тобі відгукуються найбільше, коли ти там?
– Я 1979 року народження, тож виріс на "Молодій гвардії", "Уліце младшего сина", але суть не в цьому. Зараз, якщо назвати мій топ, то це "Тигролови" Івана Багряного і "Вир" Григіра Тютюнника. Ремарк, Гемінгвей – ні.
– "Мирний план Трампа". У війську є час стежити і задумуватися над таким? Інформаційний шум, який вирує в медіа, доходить до окопу?
– Так, безумовно. Дивись, тил точно хоче миру в більшості своїй. Найбільша проблема, з якою я стикаюсь, це коли запитуєш бійців: "Що вам найдужче болить?" Вони відповідають, що контраст між тилом і військом. Я тил можу зрозуміти, але бійцям важко сприйняти те, що ця земля, зокрема донецька, за яку було пролито стільки крові, дістанеться ворогу.
Глобально я вважаю, що це буде перемога України. Так, втрата територій де-факто – жодного де-юре, Україна на це не піде. Але для мене головне, щоб майорів український прапор над Києвом. Тобто, збереження української держави. І щоб не було політичного вирішення – вибори і прохід "українського Іванішвілі". Ось тут я боюсь. Мені здається, за нього проголосують, якщо пообіцяє, що "більше війни не буде".
А бійці прямо говорять: "Буде договірняк". Що з цим робити – невідомо. І водночас вони хочуть додому. Такі моменти дуже слизькі і тонкі. Їм важко прийняти, бо "для чого тоді це все було?". Я собі пояснюю так: донецька земля дістанеться ворогу з величезними втратами, щоб вони не дійшли, скажімо, до Дніпропетровщини. З іншого боку – а яке я взагалі маю право судити? Я що, в окопах був? Хлопці чекають демобілізації і не зовсім розуміють тих людей, які не хочуть йти їх міняти. "Якщо ми це зробили, то чому інші не можуть?". Це ще одне запитання, на яке у мене нема відповіді.
"Світоліна не відповіла на наше прохання"
– А футбол хлопцям ще цікавий? Маю на увазі національну збірну, єврокубки…
– Якщо ти зайдеш на Gazeta.ua, там знайдеш мою колонку "Втрачений інтерес". Пояснюю його розчаруванням після червневих ігор Євро-2024. Я ж прийшов у вересні, тож всього цього не бачив. Згадай чемпіонат світу-2006 – підйом був неймовірний. Чому? Бо команда дісталася чвертьфіналу. А які були матчі зараз? Ліга націй при всій повазі і впливу на жереб – це не турнір першої чи навіть другої категорії. Можливо, інтерес зросте, коли стартує відбір на Кубок світу-2026.
– Динамо зараз б’є всі антирекорди у єврокубках. Про столичний клуб щось говорять?
– Про Динамо – ні. Але Вадику Слободянюку привіт! Коли ми були на БЗВП, він пильно стежив за матчами проти Партизана, Рейнджерс і Зальцбурга. За всіх розписуватися не буду. Можливо, я ще просто не зустрів прихильників Динамо.
– Є думка, що Україні на час великої війни варто було призупинити чемпіонат, всі футбольні активності, а більшість гравців – мобілізувати. Як вважаєш ти?
– Мені здається, що хлопці і стоять для того, щоб в Україні було нормальне життя. Щоправда, нормальне життя – це не означає, що нічні клуби мають працювати. Чув, що на Хрещатику танці у кількох метрах від меморіалу загиблим. Такого бути не повинно. Але футбол – так. З того, що я знаю, у театр Франка квиток неможливо купити.
А щодо того, чи брати футболістів в армію, то хто я такий, щоб відповідати? Єдине знаю точно – потрібні гроші. Господи, як тут потрібні гроші! Машини, дрони… Буває, що дронів у наявності менше, ніж під*рів, які лізуть і лізуть. Людям доводиться автомати брати до рук. Кожен футболіст, як мінімум Прем’єр-ліги, заробляє непогано. Він повинен розуміти, завдяки кому має можливість займатися справою, яку вміє найкраще. Відповідно, переказувати серйозні суми на потреби нашої армії. Якщо так буде, то, як на мене, цього достатньо.
– Хто, крім Маркевича, має високий авторитет серед воїнів ЗСУ? Усик? Світоліна?
– Світоліна не відповіла на наше прохання записати відеозвернення з нагоди 10-річчя бригади. Це трішки прикро. Ми зараз для журналу обирали героїню – Харлан або Магучіх. Пробуємо зв’язатися з Ольгою, шанси начебто непогані. Чому не Магучіх? Все-таки ця історія фото з Ласіцкене, нехай і до повномасштабної війни, явно знизила її авторитет в колі журналістів.
А ось Харлан цей авторитет має. За відмову потиснути руку суперниці з Тероросії. Усик – безумовно, також. Особливо за своє перевтілення. Ми ж знаємо, яких він поглядів, як і його кум, дотримувався до повномасштабної війни. Зараз же він – супергерой, людина "номер один" для бійців. Вони абсолютно ним пишаються.
– Звідки у Ломаченка така тяга до московитів? Чув версію, що його могла завербувати ФСБ.
– Це запитання краще переадресувати моєму другу Васі Танкевичу. З того, що я розумію, Ломаченко – достатньо закрита людина, як і його батько. Що у нього на думці – дуже важко сказати. Зрозуміло, якщо удар по твоєму рідному Акерману, то ти не можеш на це не реагувати. Він 1988 року народження, дитинство у нього не могло бути радянським. Не розуміти, хто твій ворог і що він зробить з тобою… Можливо, вплив церкви дається взнаки. Але, чесно кажучи, мене більше болить Берлусконі, ніж Ломаченко.
– Останніми днями на слуху Ілля Ковтун і ймовірна зміна його спортивного громадянства.
– Усе дуже просто: ти ідентифікуєш себе українцем чи ні? Тебе може лупцювати мама, але ж ти завжди розумітимеш, що це твоя мама, і за жодних обставин від неї не відмовишся. Вона тебе народила, вона тебе годує, хоч і лупцює паралельно. Так само і з Україною. Україні важко. Про яку взагалі зміну громадянства може зараз йти мова?
Прикриватися Захаровою – це несерйозно. Це все одно, що люди, які в тилу виправдовують себе "інвалідами-прокурорами" чи "поганим Зеленським". Ти не можеш виправдовуватись "прокурорами". Питання не в Зеленському. Ростик Ящишин гарно сказав в інтерв’ю Трибуні: "Вони, росіяни, прийдуть і почнуть вбивати твоїх родичів". Небезпека загрожує безпосередньо тобі.
Аналогічно й Ковтун не може виправдовуватись Захаровою. По-друге, а що, Захарова – як Путін, довічно очолюватиме гімнастичну федерацію? Цей крок, на мою думку, вартий осуду.
"Берлусконі лежить мертвий, а в районі статевого органа простирадло припідняте"
– З чого почалося твоє захоплення Міланом і Джоковічем?
– Євро-1988 я дивився, закінчивши другий клас. Тобто, у доволі свідомому віці. І величезне враження на мене справила збірна Нідерландів з Гуллітом і ван Бастеном. Через рік, 24 травня, я відкриваю телепрограму і бачу фінал Кубка чемпіонів Мілан – Стяуа (у ті часи ще "Совєтскій спорт" передплачував). Тож знав, що ті славетні, знамениті голландці, які мене так вразили, грають за Мілан. Фінал закінчився з рахунком 4:0 – спочатку Гулліт, потім ван Бастен оформили по дублю. І ось вже 35 років я вболіваю за Мілан. За той Мілан, який створив покидьок – це треба визнати. Справа не тільки в симпатіях Берлусконі до Путіна. Сільвіо був пов’язаний з мафією, мав причетність до вбивства судді Барселіні у 1992-му.
А Джоковіч – я просто знав, що є такий тенісист, який вболіває за Мілан. Ще до повномасштабної війни він дуже мене розчарував антиваксерською історією напередодні Australian Open-2022. Отримав довідку, що перехворів ковідом і пішов на зустріч до дітей. Я пробачив би йому це, але після 24 лютого він мовчав. Через три дні написав Федерер: "Молимося за народ України". І я дуже позаздрив тій же Каті Зінченко, тенісній коментаторці – фанати Роджера можуть пишатися. А Новак мовчав. Потім писав Стаховському, пропонуючи допомогу в особистому повідомленні. Але жодного разу не виступив публічно. Щодо його батька навіть говорити не хочу – це абсолютно мерзенний тип.
Тепер я вболіваю за Сіннера. Він – чистий фанат Мілана, бо в Новака ще є Црвена Звєзда. Але й Сіннер не бездоганний. Допінг-справа – не дуже добре для першої ракетки світу. Дратує, що він зустрічається з росіянкою Калінською. Не рятує навіть те, що Калінська носить таке ж ім’я, як моя мама. Єдина моя надія – що вони незабаром розійдуться, і я з чистою совістю продовжу за нього вболівати. Бо теніс зараз для мене – спорт №1.
– У твоєму Facebook багато фотографій з кумирами – Мальдіні, Анчелотті, Кака і так далі. Розкажи історію якогось одного фото.
– Ти головного не назвав – Барезі (Усміхається). Це буде болюча історія. Отож Москва, Кубок РЖД-2007. Анчелотті – відкрита людина. Підходжу до нього і своєю ламаною італійською запитую: "Чи можна зробити фото?" І додаю: "Дякую за Афіни". Адже 23 травня того року саме в столиці Греції Мілан обіграв Ліверпуль у фіналі Ліги чемпіонів з дублем Індзагі. До слова, Стамбул-2005 мені не так сильно болить, як фінал ЛЧ-1995 і той гол Клюйверта за п’ять хвилин до кінця основного часу… Знаєш, хто фотографував мене з Анчелотті? Здогадайся. Він теж виявився негідником. Це дуже просто.
– Каха?
– Так. Він стояв поруч, звернувся до нього, звичайно, російською. "Так, без проблем". Але всі ми тепер знаємо, хто такий Каха.
З Барезі я зустрівся у Києві. Сказав йому: "C'è solo un capitano / Є тільки один капітан". Зовсім не хочу цим принизити Паоло Мальдіні. Але коли з’явилася можливість більш-менш часто переглядати матчі команди, я зрозумів, хто такий Барезі для Мілана. Він і зараз для мене – №1 на всі часи. Хоча наші воїни, звичайно, крутіші. От у мене є знайомий танкіст Толя Дроздов. Танкісти – просто неймовірні люди! Коли ти з ним спілкуєшся, матеріал виходить, а він каже: "Я уже в лікарні, але нічого. Чотири дні прокапають і повернусь до строю".
– Яке місце у цій системі координат для Гулліта? Дуже універсальний гравець, хоча справляв враження дещо ледачого…
– Великий Робі Баджо теж вмикався у певні моменти, але коли вже вмикався, творив неймовірні речі. Так само і Руд. Врахуй ще й травми. До фіналу зі Стяуа він не грав місяць після того, як відіграв з Реалом той найкращий матч команди Саккі, повторний півфінал 19 квітня 1989 року, коли ми їх рознесли 5:0. Наступний сезон Гулліт узагалі пропустив весь і ледве встиг відновитися до фіналу 90-го, дуже нудного матчу Мілан – Бенфіка, де Райкард забив з пасу ван Бастена. Потім прийшов Капелло, з яким стосунки у нідерландця відверто не склалися. І навіть коли він повернувся після яскравого сезону за Сампдорію, це мало що вирішило. Його ера в Мілані закінчилася 93-го, хоча він навіть у заявку на фінал Ліги чемпіонів не потрапив – там були ван Бастен, Папен і Райкард.
Згадав принагідно історію, про яку Юра Шевченко писав. Мілан йде по Скудетто, 1988 рік. Берлусконі приїжджає до команди і просить гравців відмовитись від сексу. А Гулліт йому каже: "Президенте, я не можу з повними яйцями грати". Берлусконі образився. І хто це просить? Не Моратті, зразок сім’янина, президент Інтера колишній, а Берлусконі! Є ж цей знаменитий мем, де Берлусконі лежить мертвий, а в районі статевого органа простирадло припідняте (Усміхається).
"Блохін такий: "Пф-ф-ф, да-а-а! Батя может порассказывать…"
– Упродовж кар’єри ти записав сотні інтерв’ю. Є якесь особливе? Блохіна писав, наприклад?
– Почну здалеку. Ми всі зараз живемо одним днем, поки Путін не заспокоївся навіки, поки його економіка завдяки Китаю може підтримувати війну. Але я все одно завжди намагаюся думати про майбутнє. В армії ти перебуваєш під певним пресингом, навіть якщо займаєшся дуже класною роботою. Щоб трошечки зняти напругу, думаєш про майбутнє цивільне життя. Так от, у цивільному житті я б хотів піти зі спортивної журналістики і зайнятися іншою. Дуже умовно назвемо її "політичною", бо в мене, зрозуміло, не вистачає знань. Зараз маю мрію зробити інтерв’ю з дуже серйозною особою. Якщо командир мені в цьому посприяє, це буде крутіше, ніж Джоковіч. Я раніше намагався вийти на Новака, звертався за допомогою до Всеволода Кевлича, але виникли певні бар’єри.
Стосовно Блохіна – дуже цікаво. Коли йому виповнилось 55, ми записували його батька. Він не дуже добре відгукнувся про Буряка. Мовляв, жили разом, а потім між Олегом Володимировичем та Леонідом Йосиповичем виникли тертя. Інтерв’ю тривало години дві, аж поки до нас не вийшла Катерина Захарівна. Вона 1918 року народження, на той момент мала вже під 90. "Сколько ты там можешь беседовать? Давай домой уже!". Володимир Іванович виструнчився моментально (Сміється).
За три роки після цього Олег Володимирович трошечки скинув корону. А я бігав за ним всю першу половину 2006-го за ексклюзивом до Кубка світу, проте чув лише "Ні-ні". У 2010-му Блохін уже погодився без проблем. На розмову я прийшов із фотографкою Наталією Чубенко. "Три роки тому ми вашого батька записували". Олег Володимирович такий: "Пф-ф-ф, да-а-а! Батя может порассказывать…"
Відзначу інтерв’ю із зірками Мілана – Массаро, Альбертіні, той же Барезі. Зрозуміло, ці розмови були нетривалими, через фіксера, але я дивився на цих гравців знизу вгору. Улюблені футболісти мого дитинства. Врешті-решт, за сприяння Колі Василькова у 2019-му для "Країни" ми записали Шевченка. Вони давали інтерв’ю всім, але розмови були короткими – 20-25 хвилин.
А ще дуже приємне враження справив і здавався вдумливим, кваліфікованим тренером Олег Кононов. Це 2010 рік, він стажувався у Гвардіоли. Манерність, ввічливість, інтелігентність. Зараз, коли це згадуєш, стає гидко. Толік Тимощук любить гроші – це зрозуміло. А ти чого лізеш? Кононов, зрештою, виявився росіянином. Мабуть, іншим і не міг бути.
– З ким би ще мріяв записати інтерв’ю? Давай топ-трійку.
– Ярослава Магучіх, навіть попри цю історію до повномасштабки. Вона – суперзірка світового спорту. Другий – Звонімір Бобан, неймовірні мізки на полі і поза ними. А третій – Павло Казарін. Його зараз не так багато, як Портнікова, і, підозрюю, не через те, що він у ЗСУ. Текстами Казаріна я захоплююся. Ось такий спортивно-неспортивний мікс.
– Що б ти у Бобана запитав?
– Точно не про той удар поліцейського у травні 1990-го. Про фінал з Аяксом запитав би. Там же був у першому таймі такий момент: Альбертіні з центру на Донадоні, Донадоні справа на Сімоне, і ван дер Сар бере той удар Марко з льоту! Бобана можна запитувати про все. Наприклад, про Ман Сіті і Гвардіолу – чому зараз так? Пересидів Пеп чи ні? Зрештою, Бобан – це людина, яка назвала Шевченка "підігрітим супом", коли той повернувся у Мілан. Уяви собі: партнери, друзі, а потім така фраза. Пам’ятаю, я тоді приїхав у Кончу-Заспу, збірна мала день відчинених дверей, і запитав про це. Ясно, що Андрій Миколайович відповів, мовляв, Звоніміра неправильно зрозуміли. Ні, його таки правильно зрозуміли.
Тож абсолютно про все. Мессі чи Марадона? Чи має рацію Флорентіно Перес у своїх ідеях прихилити до футболу більшу аудиторію? Молодим зараз нудно дивитися 90 хвилин матчу. У Бобана, я впевнений, глибока думка щодо цього. Як щодо політики? Чи бачить себе президентом Хорватії? А те, що він відсудив п’ять мільйонів євро у Мілана за незаконне звільнення, мене зовсім не бентежить.
Допомогти донатом
5168 7451 1974 8140
Відділення комунікації 59-ї окремої мотопіхотної бригади ім. Якова Гандзюка
показати приховати