Іван Ракітіч. Хорватський хлопчисько до бару зайшов…
"Футбол 24" переклав розповідь півзахисника Барселони та збірної Хорватії про знайомство з майбутньою дружиною, опубліковану на The Players Tribune.
В мене є історія для Голівуда. Романтична комедія, яка відбулася насправді. Вона розпочалася в той момент, коли хорватський хлопчисько зайшов до бару…
Це сталося у 2011 році. Мені – 21. Я прибув до Іспанії о пізній годині – десь близько десятої вечора. Останні 4 роки я грав за німецький Шальке, а наступного ранку Севілья мала заключити зі мною контракт. Залишалися дрібниці – пройти медогляд та поставити підпис на паперах.
Зі мною подорожував мій старший брат Деян. Разом з ним та представниками Севільї ми повечеряли у готелі. Незрозуміло чому, але весь час після вечері я нервував та врешті решт зрозумів, що цієї ночі я не засну. Тому сказав своєму братові "ходімо випити, а потім спати".
Ці слова змінили моє життя.
А все через те, що жінка, працівниця бару в готелі... Вона була… Знаєте, це неначе та частина фільму, в якій все відбувається в уповільненому русі… Вона була прекрасна.
І я сказав собі "Добре, Севілья. Мені вже подобається це місце".
Проте я нічого не міг їй сказати окрім "Вітаю", а все через моє незнання іспанської. Я говорив німецькою, англійською, італійською, французькою та сербсько-хорватською мовами, але не іспанською. Це було жахливо.
Тож ми з братом сиділи собі у барі, спілкувалися, аж поки йому не надійшов дзвінок від одного з грандів європейського футболу. Вони сказали, що знають про наше прибуття до Севільї і готові надіслати за нами свій літак. Все для того, щоб я підписав контракт саме з ними.
На той момент у мене не було офіційної угоди з Севільєю. Переїхати до Іспанії було великим кроком для мене, але й не меншим ризиком. Країна, мова – все нове. Жодної знайомої людини. А команда, яка готова була вислати за мною літак – скажімо так, що це ім’я занадто відоме, щоб його називати.
"Що ти будеш робити?" - запитав мене брат. На що я відповів :"Ну… я вже сказав "Так" президенту Севільї. А мої слова дорожчі за будь-який підпис".
Деян відповів: "Добре, так їм і передам".
Потім я подивився на бар і сказав брату: "Бачиш нашу офіціантку? Я буду грати в футбол тут, у Севільї та одружусь на цій жінці".
Деян почав сміятися, "як скажеш, брате", він подумав, що я жартую.
А коли наша офіціантка повернулася запитати, чи досить з нас на сьогодні, я звернувся до брата "Знаєш, я все ще нервую, то ж замовимо ще по одній".
Наступного дня я підписав контракт із Севільєю та оселився в готелі на три місяці, допоки підшуковував власне житло. Кожного ранку я йшов до готельного бару, випити кави або апельсинової "Фанти". Я мав змогу бачити ту саму прекрасну офіціантку.
Все, що я знав про неї, це її ім’я – Ракель. Я не знав іспанської, вона – англійської. "Доброго дня, Ракель. Одну каву та одну апельсинову "Фанту". І так кожного дня…
Навіть не знаю, як це пояснити. Іноді, ви зустрічаєте людину, і у вас виникає незвичне відчуття. Кожного разу, коли я бачив її – всередині мене відбувався вибух. Коли мені не вистачало слів – я намагався за допомогою жестів пояснити їй, що я хочу. І вона знаходила це забавним та напевно думала "Я – Джейн, а ти – Тарзан".
Смішно згадати, скільки кави я тоді випив… Разів 20 або 30 я запрошував її на побачення.
Вона не казала "ні", але кожного разу вибачалася, кажучи, що їй потрібно працювати, а потім йти спати. Пройшло три місяці, я знайшов свій дім. І я добре пам’ятаю відчуття смутку. Я вважав, що все закінчено. Але я не здався. Я вирішив, що продовжу їздити в місто, до готелю де замовлятиму каву.
Якщо вона не працювала – я просто проїжджав повз двері готелю та їхав в інше місце. Якщо вона була там – це робило мій день.
З часом, я покращив свою іспанську, то ж ми могли поговорити з нею. Я змусив себе дивитися іспанське телебачення та слухати радіо весь час. Мені пощастило, не знаю чому, але балканці мають талант на вивчення мов.
Одного дня Ракель пояснила мені, чому не хоче йти на побачення. "Ти футболіст. Зараз ти тут, а вже наступного року можеш бути в іншій країні. Вибачай, але я кажу тобі НІ".
Знаєте, відверто кажучи, я не можу назвати себе найкрутішім хлопцем у світі. То ж я почав накручувати себе: "Вона дивиться на мене і думає, що я не настільки хороший гравець, і Севілья позбавиться мене наступного літа".
Частиною того, що мотивувало мене тренуватися та закріпитися у складі Севільї було одна й та сама ціль – повечеряти з Ракель. Це зайняло в мене сім місяців. В Іспанію я прибув 27 січня. 20 серпня я отримав повідомлення: "Вона з сестрою п’є в барі. Не працює!"
Не дивуйтесь, багато хто знав мою історію, то ж хтось побачив її у барі, та відправив мені це повідомлення. Я відмовляюсь називати своє джерело. Я подзвонив другу і ми поїхали до готелю, я сів поруч з Ракель та сказав "Ось, нарешті ти не працюєш. То ж у тебе є час, щоб повечеряти зі мною".
Вона була здивована: "Ну не знаю, можливо…" На що я відповів: "Ні, я не піду просто так. Я розумію, що ти тут зі своєю сестрою і все таке, але ми почнемо сьогодні. Ну ж бо! Ми всі йдемо звідси".
Отже, вчотирьох ми пішли з готелю. Наступного дня ми пообідали вдвох, і з того моменту ми разом. Шість років, дві прекрасні доньки. Це було найважче, що я робив у своєму житті. Легше виграти Лігу чемпіонів, і знадобилося майже стільки ж часу.
Було по-особливому весело, коли я вперше зустрів її сім’ю. На той час я вже почував себе впевнено з моєю іспанською. Проте коли опиняєшся в колі великої родини… Боже мій… вони розмовляють так швидко та ще й з місцевим акцентом…
Батько Ракель намагався жартувати зі мною, але чорт забирай, я не розумів, що він мені говорить. Я робив вигляд, що розумію його та посміхався. Потім він заспокоїв мене: "Не бери собі в голову. Пройде два-три місяці, і ти будеш розуміти усе, про що ми говоримо".
Люди в Севільї мають особливий характер. Вони настільки відкриті душею, що одразу приймають кожну людину як члена своєї сім’ї. Кумедно те, що моя жінка байдужа до футболу, то ж я вважав, що в її родині таке ж ставлення до нього. Проте вони великі прихильники Севільї. Дідусь моєї дружини пішов з життя задовго до нашого знайомства з Ракель. Її батько розповідав мені історію про останні дні дідуся. Коли медсестри почали знімати з нього речі та одягати у лікарняний халат, вони хотіли зняти його годинник. Проте дідусь відмовився. "Ні, він залишиться зі мною. До самого кінця. Якщо я піду, то разом з моїм клубом".
Вважаю, що люди не до кінця розуміють, наскільки на футболістів впливає їх оточення. Під час інтерв’ю нас багато запитують про тренерів, тактику, тренування, проте майже ніколи про те, що відбувається поза межами поля. А для мене це дуже важливо. Протягом шістьох років я переїхав зі Швейцарії до Німеччини, а звідти – до Іспанії. Нудьгувати не було коли, проте час від часу я відчував себе самотнім. Я добре грав у Базелі та Шальке, але постійно не відпускало відчуття, що чогось не вистачає.
Коли я зустрів свою дружину, то відчув, для кого я насправді граю, і моя кар’єра вийшла на новий рівень. В Севільї ми провели багато особливих років. В 2013-му я став першим після Марадони капітаном-іноземцем. Це була справжня честь для мене, особливо пригадуючи скільки Севілья значила для дідуся Ракель.
В мене є ще один привід для особливої гордості за це – моя особиста історія. Мої батьки з Хорватії. Але перед самим початком Боснійської війни вони відчули наближення небезпеки та емігрували до Швейцарії. Я виріс в цій країні, поклоняючись Роберту Просінечкі. Для усіх хорватів він був героєм. В часи, коли я був дитиною, він грав за мадридський Реал, Барселону та Севілью. Мені та моїм друзям пощастило – ми жили нормальним життям у Швейцарії, і війна не зачепила нас.
Довгий час моя сім’я не мала змоги повернутися до Хорватії. Напевно, мені було років сім, коли ми вперше повернулися на батьківщину, просто щоб побачити дідуся з бабусею. То ж для мене, хлопчика, який навчався в швейцарський школі, оточений швейцарськими друзями, Роберт Просінечкі та національна команда – це те, що ототожнювало мене як хорвата.
Моя мама полюбляє розповідати одну історію. Коли я почав ходити до школи, то вже на третій або четвертий день, повернувшись додому, сказав: "Мамо, я більше не хочу туди йти. Я просто хочу грати у футбол. Скільки ще років я маю робити це?" "Дев’ять", - відповіла вона. "Дев’ять років? Ну добре. Я буду ходити ще девять років, жодного дня більше".
Приблизно так все і сталося. В 17 років я почав грати за Базель. Мої мрія була проста. Я хотів бути Робертом Просінечкі. Грати в Іспанії, як він, стати капітаном Севільї - все це неймовірно.
Коли в 2014 році Барселона хотіла підписати мене, це дійсно був цікавий досвід, адже родина Ракель бажала, щоб я залишився. В той же час, вони чудово розуміли, що подібний шанс – перейти в найвеличніший клуб світу, випадає один раз на все життя. Зрештою, вони підтримали будь-яке моє рішення. І воно далося нам всім дуже складно – складніше, ніж ви собі уявляєте. В Севільї були задоволені сумою, яку Барселона пропонувала за мене. Те, що я пішов на гарних умовах – зробило мене щасливим, адже все моє життя змінилося у Севільї.
Батько Ракель тоді сказав: "Що ж, щасти тобі, проте коли будеш грати проти Севільї, не ображайся…"
Мрія кожного хлопчика – грати за Барселону. Пам’ятаю день, коли я прибув на власну презентацію. Я зайшов до роздягальні, мої бутси вже чекали на мене. Я подивився на них, і мурашки пробіглися моїм тілом. "Це ж не аби які бутси. Це мої Барселонські бутси".
Звичайно, що як футболіст ти мрієш перемагати та вигравати титули. Але бути частиною цією команди – це щось більше. Я з повагою ставлюся до всіх інших клубів, проте в Барселоні є особливе відчуття зв’язку з мешканцями міста та вболівальниками по всьому світу. Як плеймекеру мені пощастило грати з найвеличнішими нападниками в світі. Ось наприклад, Мессі. Всі бачать його дивовижну гру. Тепер помножте на 20, ні, на 50, щоб уявити собі, що він витворяє на тренуваннях. Для мене як прихильника бездоганного футболу це справжня насолода – щодня мати змогу грати разом з Ліонелем. Проте не тільки з ним – раніше з Неймаром та Хаві, зараз – із Суаресом, Іньєстою, Піке. Ритм, в якому ми намагаємося грати – як великий механізм. Коли тиснеш кнопку – кожна частина всередині знає, що робити. Одна справа, коли ти бачиш це по телевізору або граєш проти Барселони. І зовсім інше – бути частиною цього механізму. Якщо ви не отримуєте насолоду від гри Барселони - ви не любите футбол.
Я продовжую отримувати задоволення від гри у футбол. 10 років тому я залишив Швейцарію, переслідуючи свою мрію. І я щасливий, що в кінці цього шляху я опинився в Барселоні. Сподіваюсь, що буду носити футболку каталонців ще не один рік.
Думаю, що чимало гравців Барселони були здивовані тим, як гарно я володію іспанською (з севільським акцентом), і це дуже допомогло мені адаптуватися до внутрішньої атмосфери в роздягальні. За це я повинен подякувати своїй дружині. Вона – причина того, що я виріс з "Тарзана" до капітана Севільї, до чемпіона в Барселоні.
Нашій старшій донці зараз чотири роки. І вона починає усвідомлювати, наскільки серйозно сприймають футбол у Барселоні. Ми намагаємося зрозуміти, чи буде вона настільки одержима футболом, як її батько, або ж навпаки – байдужа до нього, як мати. Зараз вона десь посередині.
Якщо я вдома дивлюся футбол по ТБ і хтось забиває – вона просто скаженіє "Ні, тато! Ти мав би забити!"
Для неї неважливо – Мессі або Суарес. Ні, вони не настільки готові до цього. Тато – ось хто має забивати. Ніяких асистів від Івана Ракітіча – тільки голи. Що ж, буду робити все залежне від себе. І обов’язково слід поговорити про це з Лео :-)
Переклав та адаптував Михайло Конєв, спеціально для "Футбол 24"
показати приховати